Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

— Ходімо, покажеш дачу, — мовив він і торкнув кобуру револьвера, що висіла ззаду на ремені.

Дача в чахлому березовому гайочку видавалася нежилою — ґанок згнив, вікна позабивані дошками поверх віконниць. У мезоніні вибиті шибки, роги в будинку під рештками ринв заросли мохом, до підвіконня вигналася лобода.

— Ваша правда — там живуть, — сказав Шельга, оглянувши дачу з-за дерев, потім обережно обійшов її навколо. — Сьогодні тут були… Але на якого дідька їм треба лазити у вікно? Тарашкін, ходіть-но сюди, тут щось негаразд.

Вони хутко підійшли до ґанку. На ньому виднілися сліди ніг. Ліворуч од ґанку на вікні висіла боком віконниця-щойно зірвана. Вікно одчинено всередину. Під вікном на вологому піску — знову відбитки ніг. Сліди великі, видно, важкої людини, і другі — трохи менші, вузькі, носками всередину.

— На ґанку сліди іншого взуття, — зауважив Шельга.

Він зазирнув у вікно, тихенько свиснув, гукнув:

— Гей, дядьку, у вас вікно одчинене, як би чого не поцупили.

Ніхто не озвався. З напівтемної кімнати тягнуло солодкуватим неприємним запахом.

Шельга погукав голосніше, виліз на підвіконня, вийняв револьвер і м’яко стрибнув у кімнату. За ним поліз і Тарашкін.

Перша кімната була порожня, під ногами валялися бита цегла, штукатурка, клапті газет. Напівпрочинені двері вели до кухні. Тут на плиті під іржавим ковпаком, на столах і табуретах стояли примуси, фарфорові тиглі, скляні, металеві реторти, банки й цинкові ящики. Один примус ще шипів згасаючи.

Шельга гукнув знову: «Гей, дядьку!» Похитав головою і обережно прочинив двері у напівтемну кімнату, прорізану пласким, крізь щілини віконниць, промінням сонця.

— Ось він! — сказав Шельга.

У глибині кімнати на залізному ліжку горілиць лежав одягнутий чоловік. Руки його були закинуті за голову і прикручені до билець ліжка. Ноги обмотані мотузкою. Піджак і сорочка на грудях розірвані. Голова неприродно відкинута назад, гостро стирчала борідка.

— Ага, ось вони як його, — сказав Шельга, оглядаючи під соском убитого до рукоятки встромлений фінський ніж. — Мордували… Дивіться…

— Василю Віталійовичу, це той самий, хто на човні приплив. Його не більше як години півтори тому вбили.

— Будьте тут, караульте, нічого не чіпати, нікого не пускати, — чуєте, Тарашкін?

За кілька хвилин Шельга говорив по телефону з клубу:

— Наряд на вокзали… Перевіряти всіх пасажирів… Наряди по всіх готелях. Перевірити кожного, хто повернувся між шостою і восьмою ранку. Агента і собаку в моє розпорядження.

До того, як пришлють собаку-шукача, Шельга заходився пильно оглядати дачу, починаючи з горища.

Скрізь валялося сміття, бите скло, клапті шпалерів, іржаві банки з-під консервів. Вікна засновано павутинням, по кутках — пліснява, гриби. Дачу, мабуть, покинули ще з 1918 року. Жилими виявилися тільки кухня й кімната із залізним ліжком. Ніякого затишку, ніяких решток їжі, опріч знайденої в кишені вбитого французької булки та шматка чайної ковбаси.

Тут не жили, сюди приїжджали щось робити, з чим доводилось ховатися. Такий був перший висновок, який зробив Шельга, все оглянувши. Обстеження кухні свідчило, що тут працювали над якимись хімічними препаратами. Досліджуючи купки попелу на плиті під ковпаком, де, певно, брали хімічні проби, перегорнувши декілька брошур із загнутими ріжками сторінок, він встановив друге: вбитий чоловік цікавився всього-на-всього звичайнісінькою піротехнікою.[13]

Такий висновок завів Шельгу в безвихідь. Він ще раз обшукав одяг убитого, — нового нічого не виявив. Тоді він підійшов до питання з іншого боку.

Сліди ніг біля вікна свідчили, що вбивць було двоє, що вони пролізли через вікно, неминуче ризикуючи зустріти опір, оскільки чоловік на дачі не міг не почути тріску виламуваної віконниці.

Це означало, що вбивці хотіли за будь-яких обставин або добути щось надзвичайно важливе, або умертвити чоловіка на дачі.

Далі: коли припустити, що вони хотіли просто умертвити його, то, по-перше, могли це зробити простіше — скажімо, підкарауливши його десь на шляху до дачі, і, по-друге, поза вбитого на ліжку свідчила, що його мордували, зарізали не одразу. Вбивці намагалися дізнатись од цього чоловіка щось таке, чого він не хотів сказати.

Що вони могли випитувати в нього? Гроші? Важко припустити, щоб людина, вирушаючи вночі на покинуту дачу вправлятися у піротехніці, брала з собою великі гроші. Точніше — вбивці хотіли взнати якусь таємницю, пов’язану з нічною працею вбитого.

Отже, хід думок привів Шельгу до нового обстеження кухні. Він одсунув від стіни ящики і помітив квадратний люк у підвал, який часто роблять на дачах під кухнею. Тарашкін запалив недогарок і ліг на живіт, освітлюючи вогкий підвал, куди Шельга обережно спустився трохи підгнилою, слизькою драбиною.

— Йдіть-но сюди з свічкою! — крикнув із темряви Шельга. — От де у нього була справжнісінька лабораторія.

Підвал тягнувся під усією дачею: вздовж цегляних стін стояло кілька дощатих столів на козлах, балони з газом, невеликий мотор і динамо, скляні ванни, в котрих звичайно роблять електроліз, слюсарні інструменти і скрізь на столах — купки попелу…

— От що він робив, — якось зачудовано мовив Шельга, оглядаючи притулені до стіни підвалу грубі дерев’яні бруски та листи заліза. І листи, і бруски в багатьох місцях були просвердлені, інші розрізані навпіл, місця розрізів та отворів видавались обпаленими і оплавленими.

У дубовій дошці, що стояла сторчма, отвори були в діаметрі менші за міліметр, ніби від уколу голкою. Посередині дошки виведено великими літерами «П. П. Гарін». Шельга перевернув дошку і на зворотному боці побачив ті самі літери навиворіт: якимсь