Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник

Коли ми лишилися на самоті, я запитав вождя:

— Чому твої люди ховаються?

Вождь одвів погляд убік, товсті губи його тремтіли.

— Сила завжди викликає страх, о Білий Володарю! Досі вони бачили силу жорстоку… Не гнівайся на них. Вони сумирні й роботящі. Вони пасуть корів і ловлять звірів. Вони сіють маїс і роблять легкі піроги. І нікому не загрожують… Невже за страх можна гніватись на бідних синів Атласа?

— Ти не збагнув моїх слів, — заперечив я. — Я не гніваюсь. Я лише дивуюся. Де страх — там рабство. Людина мужня не буде рабом. Коли сила навіть подолає її — вона воліє вмерти або втекти, ніж бути рабом.

— Дивно говориш, — прошепотів вождь, і тінь страху поволі танула в його очах. — О якби так було! Якби! Лише казки наші розповідають про таких героїв…

— А чи є у вас казки про Швета-Двипа? — зненацька запитав я. — Чи чув ти що-небудь про той край?

Вождь здригнувся від несподіванки, почувши мої слова. Заворожено дивився на мене. Потім тихо сказав, ніби зважуючи кожне слово:

— Я чув, о білий Володарю, про Швета-Двипа. В серці народ несе образ її. Мріє, що прийде колись на землю царство її. І не буде в тому царстві бідних, нещасних, не буде смерті й катування, не буде володарів і рабів. Всі стануть рівними. І розум людей, що житимуть тоді, стане ясним, як гірський кришталь…

— А де вона, Швета-Двипа? — запитав я.

Вождь одразу замовк. Зітхнув, розвів руками. Показав на північ.

— Кажуть, десь там… та хто знає? Невідомо, де край безсмертних. Не можна розшукати його. Лиш кого покличуть вони, той знайде Швета-Двипа…

О Маруіро! Серця навіть темних, диких народів віддано бережуть світлі поняття, Вони не вкажуть дороги до омріяного краю безсмертя. Вони не допоможуть ворогам розшукати казковий край…

Я попрощався з вождем. Ми знову полетіли на схід. В польоті я розглядав плани земного круга, складені старим Нгалою. На цупких листах папіруса за островами Рута і Даітья був зображений темною фарбою океан, потім земля чорних рас, а за нею — гори і море, всіяне островами. Вчений не вказав точно, де Швета-Двипа. Ніхто цього не знав, навіть Чорний Володар. Широким червоним колом було обведено велику частину моря й гір, де, як передбачали чаклуни, перебували небесні пришельці. Я мусив розшукати те місце…

Дивні почуття крають серце моє. Тривога стискує груди, морозить душу. Та хай одразу з’ясується все, що такою таємницею оповило моє життя! Не хочу мучити розум, докопуватися до того, що поставило мене в бурхливий потік. Несе, несе течія, і несила визначити, куди вона несе, і які знаки спалахують попереду, і що видно на берегах ріки життя, мимо яких я пливу…

Знаю твердо лише одне — нема шляху для повернення. І від цього радісно, хоч і страшно! Згадується старовинна розповідь про вождя, який здобув найбільшу перемогу тим, що запалив степ позаду своїх вояків. Не маючи змоги повернути назад, вояки помчали на ворога, зломили його. Так і я мушу діяти! Спалено всі мости через ріки й потоки! Життя чи смерть лиш попереду! І ти, моя єдина і вічна, теж попереду, хоч залишив я тебе позаду…

Пливуть хмари, гримлять грози. Пролітають чорні кораблі над планетним кругом, сіють жах і страх в селищах далеких народів. Все ближче заповітний край. Все густіші ліси, крутіші гори, синіші озера! Розуме мій, загострись, як меч бойовий, серце моє, затихни, як струни зули! Слухай, слухай веління долі…

Безліч днів і місяців ширяли над планетним кругом кораблі Атлантіса. Опускалися вниз, щоб поповнити вімана запасами їжі й води для людей, щоб вкласти в груди штучних людей зерна пшениці, які давали силу механізмам. Знову злітали в небо, пробивали хмари, і воєводи розглядали з пташиного польоту гори, острови, озера, пустелі…

Зустрічні люди уникали розмов з воєводами Атлантіса. А коли Вайвасваті щастило прихилити серце кого-небудь до себе і зав’язати розмову, все одно напрямку до Швета-Двипа ніхто не вказував. Хтось посилав шукачів па північ, хтось на південь, а дехто й на захід. Одні казали, що Швета-Двипа під землею і її не можна побачити, інші твердили, що край безсмертних на летючому острові в небі, треті переконували, що Швета-Двипа незрима для ворожого ока…

Вайвасвата сумував і радів. Та інколи в часи втоми сумніви краяли його душу, і він запитував сам себе, чи не даремні його пориви в шуканні неіснуючого? Чи не за марою свого серця пішов він? Чи не є легендарна країна лише мрією знедолених людей?

Та незримий голос застерігав, кликав, вимагав. Недарма Чорний Володар приготував небачену когорту для нападу. Не проти тіні, не проти мари він послав Вайвасвату.

Летючі кораблі пролетіли кілька кругів до півночі. Там їх зустріли завірюхи, морози, сильні бурі. Воєводи злобилися, бурчали за спиною Вайвасвати. Одного разу він підслухав слова Руали, який ніби мимохідь кинув:

— Вже давно можна було знайти ворогів. Чи не навмисне хтось водить вімана в зворотний бік?

Вайвасвата промовчав. Але тримався на сторона. Він знав, що в грізний час від Руали і його товаришів можна чекати удару. Вони боялися гніву Ранатаки і тому не довіряли один одному. Ця обопільна ненависть єднала їх.

Вайвасвата повернув на південь. Когорта пролетіла над пустелями, минула морські мілини. Спереду видно було високий гористий острів. Він тремтів у голубому мареві. Наближався. Вже вирізнялися вдалині грізні вершини крижаних гір, стіна велетенських дерев. Блищали блакиттю спокійні затоки, біліли незайманістю прибережні смуги пісків.

Зненацька ніби незрима хвиля вдарила у вімана. Вайвасвата відчув пружний опір. Могутній вихор підніс човен угору, почав завертати назад. Вайвасвата розгубився, схопився за важіль керування. Годі було щось зробити. А серце вже тривожно бухкало в грудях, серце співало: ось воно! Почалося!

Перші кораблі