Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

Я пригадав бокові удари, які відчув, коли ми вилітали з ущелини.

— У нас є запасні шибки, — казав далі Соколовський, — але, щоб вставити їх і запаяти, потрібно багато часу. Скоріше дістатися до нашої великої ракети, ніж лагодити. Подорож по Місяцю доведеться закінчити. Ми не можемо наповнити нашу ракетку киснем, — він зразу ж вилетить у розбиті вікна. Отже, ми не можемо і зняти наших скафандрів, а значить — їсти і пити, аж поки не вернемось у велику ракету.

— Але навіщо ж тоді мене перенесли в ракету?

— Для того, — відповів Соколовський, — що мені доведеться розвинути дуже велику, майже космічну швидкість, щоб за дві-три години приставити вас на місце. Вибухи будуть сильні, збільшення ваги в тілі — многократне. А ви занадто кволі і не втримаєтесь на верхній площадці. Та й професор Тюрін тяжко переносить збільшення ваги. Ось чому ми перенесли вас сюди і зробили все можливе — замінили ваш балон новим. Дихати ви тепер можете, а вже з спрагою та голодом якось потерпіть. Ми всі голодні.

— Який я радий, друже мій, що ви живі! — почув я голос Тюріна. — Ми вже втрачали надію знайти вас… — в цьому голосі була несподівана теплота. — Тепер ляжте краще на підлогу. Я теж ляжу з вами, а товариш Соколовський сяде за руль.

Через хвилину наша ракетка з вибитими шибками вже знялася над гірськими вершинами. Крутий поворот на захід. На якусь мить ракетка майже лягла на бік. Під собою я побачив чорну безодню розколини, яка мало не згубила нас, і посадочну площадку з каньйоном. Через секунду під нами був уже лабіринт, в якому я заблудив, знову чорна розколина… Ракетка тремтіла від вибухів. Тіло наливалося свинцем. Кров ударяла то в голову, то в ноги. У мене знову почали плутатися думки!.. Знову я зомлів, але на цей раз сам переміг непритомність. Кисень — чудовий живлющий засіб. Соколовський, мабуть, подбав про те, щоб у мій скафандр надходили посилені дози кисню. Але його тиснення не повинно було перевищувати однієї атмосфери, інакше не витримав би мій костюм: Він і так роздувся, як роздуваються водолазні, коли «заїдає» золотник, що випускає надлишок газу.

Під кінець цієї подорожі я почував себе вже настільки добре, що міг сам вийти з ракетки і перебратися в наш великий міжпланетний корабель.

З якою приємністю я скинув костюм «водолаза»! А пив і їв я, як ніколи.

Настрій у нас знову став чудовий. Я вже, сміючись, розповідав про свої пригоди та наукові відкриття, і не міг простити собі того, що дав утекти «місячній черепасі», яку прийняв за камінь. Проте, мене почали вже брати сумніви щодо її існування. Може, це була тільки гра моєї розладнаної уяви? Але мох, «повзучий мох» лежав у моїй торбі, як трофей, принесений з «країни снів».

Наша експедиція на Місяць, хоч була і короткочасна, але дала багато наукових результатів. Ми мали багато сенсацій для земних учених.

Назад пролетіли ми добре. Не було тієї пригнобленості, яка мимоволі охоплює людину перед невідомим. На Зірку Кец ми летіли вже як додому. Але де вона?..

Я глянув на небо. Десь угорі над нами виблискував серп «молодика» — Землі. Внизу половину небосхилу займав Місяць. Незважаючи на те, що я мало не загинув на ньому, тепер його вигляд не збуджував того страху, який охопив мене, коли ракета наближалась до Місяця.

Я ходив по цьому Місяцю, сліди наших ніг залишились на його поверхні, «кусочки Місяця» ми везли з собою на Кец, на Землю… Це по-новому зближало, майже споріднювало нас з Місяцем…

— Ану, покажіться, покажіться! — говорила Меллер, повертаючи Тюріна на всі боки. — Загорів, помолодшав «павук». Прямо хоч женитись. А м’язи! Та не стрибайте, не форсіть! Дайте подивитись на ваші м’язи. Біцепси слабкуваті. А ноги добре зміцніли. На скільки років знову в своєму павутинні заплутаєтесь?

— Ні-ні, вже тепер не заплутаюсь, Ганно Гнатівно! — відповів Тюрін. — Скоро знову на Місяць полечу. Там ще багато роботи залишилось. На Марс, на Венеру полечу.

— Ач, який хоробрий став! — жартувала Меллер. — Давайте-но я вам аналіз крові зроблю. Скільки червонокрівців прибавило вам місячне Сонце… Місячні жителі — рідкісні пацієнти…

Закінчивши з лікарським оглядом, я поспішив до Тоні. Лише тепер відчув, як скучив за нею. Як багато цікавого є у мене розповісти їй про Місяць… Чи розшукала вона Палія?..

Я помчав широким коридором. Вага на Кеці була менша, ніж на Місяці, і я, як балерина, ледве торкався носками ніг до підлоги, роблячи величезні стрибки, ніби летюча риба. Кецівці спиняли мене і розпитували про Місяць. Я вже був свій серед своїх.

— Потім, потім, товариші, — відповідав я і мчав далі.

Ось і її двері. Я постукав. З дверей визирнуло обличчя дівчини, дуже красивої, з каштановим волоссям і великими сірими очима. Але це була не Тоня.

— Добридень, — розгубившись, промовив я. — Мені хотілось бачити товаришку Герасимову. Хіба вона переселилась з цієї кімнати?

— Товариш Артем’єв? — спитала мене дівчина, як давнього знайомого, і посміхнулась. — Тоня казала мені про вас. Вона просила передати вам привіт…

— Але де ж вона?

— Вона там! — відповіла дівчина, показавши рожевим пальцем угору.

На Землі таким жестом колись говорили про небіжчиків, що переселились на «небо».

— Там? — спитав я перелякано.

— Так, там! — відповіла дівчина, посміхаючись. — А може, там, — вона показала вниз. — Або там, — палець праворуч. — Ракета наша обертається, і тому я не можу точно показати, де в даний момент верх. Але Тоня над нами, далеко від Землі, в фізико-технічній лабораторії. Тоня просила передати вам привіт. Вона дуже турбувалась за вас, —