Мор - Валерій Олександрович Шевчук

Задуха на вулицях була так само густа, як і в помешканні, — плив тунелями і солодкувато-кислий сопух. Странньому подумалося, що в цьому кам'яному царстві живий тільки він сам, і аж голову завернув озираючись. На бруці лежала коротка й рідка тінь — волочилася за ним, хоч спрямувалася іти у зворотний бік.

Хтось закричав. Странній спинився і прислухався. Не зміг визначити напряму — крик ніби з кількох боків прозвучав. Сам був, здається, посередині, і від того йому стало ще смутніше й самотніше.

Знав у цьому місті лише одного чоловіка, тож мимоволі скерував ходу туди, де стояла Алембекова аптека. Йому захотілося прийти до морового бурмистра і все про себе розповісти. Про свою ніякість і про не менш дивну здатність переймати людські «я». Про те, що він уже не може ходити порожній — не стає йому більше сили.

«Такі чудні маєте гризоти, — скаже бурмистер. — Навколо конає тисячі людей. Ідіть і вибирайте!»

«Я став перебірливий, — відповість він бурмистру, — бо вже втомився од приблизних заміщень».

«Ви ж самі сказали, що можете приміряти ті «я», наче одежу, — мовить йому бурмистер. — Якесь би та й підійшло!

Тоді йому стане зовсім сумно, бо не зможе сказати бурмистру правди.

«Дозвольте пересидіти з вами ніч, — попросить він, — боюся, що не переживу її».

Відтак сяде біля бурмистрового ліжка і стерегтиме його сон. Слухатиме тишу й поодинокі крики, але його вже нікуди не манитиме. Сидітиме, як тінь, і не відчуватиме у грудях болю, адже завжди, коли бував з моровим бурмистром, біль щезав. Можливо, там, біля ліжка, він молитиметься, а можливо, тільки дивитиметься у вікно. Бачитиме залите місячним сяйвом місто і здобуватиме спокій…

Ішов і бурмотів під ніс. Відбував подумки розмову з моровим бурмистром.

— Мене вабить до вас, пане Алембеку, — шепотів він, — можливо тому, що ми обидва морові: ви — бурмистер, а я — странній. Ми обидва діти цього міста й цього мору, але кому з нас напише доля вижити? Може, я даремно хвалюся, що мене не чіпає мор, може, я сам — образ його, і може, щоб позбавити місто від мору, треба вбити саме мене? Хапайте, люди, дрюки й каміння й женіть мене! Закаменуйте і прокляніть. Поки що я не хочу нікому лиха, я ніби дім із відчиненими дверима, але я не із світу вашого…

Тіло його було мокре, піт стікав по волоссі на шию і поза вухами, набрякав на бровах і зрошував великими краплями лоб та щоки. Странній зирнув у небо, але не було там ні хмарини.

— Пошли, боже, на цю землю дощ, — знову зашепотів він, — хай омиє її й омолодить! Хай забере лихо, а принесе вільгу й чисте повітря!

Небо безмовно блимотіло зорями, і він знову поволікся вулицею. В цей час зовсім виразно почув крик. Стрепенувся й наслухав. Міг уже визначити й напрям, і ноги його мимохіть пішли швидше. Поспішав, хоч піт від швидкого руху аж заструмів по тілі.

Спинився неподалік Алембекової аптеки і раптом увірував, що той крик долинув саме звідти.

Було тихо. Місяць вигравав на одній із шиб, а може, вона світилася. Зрушив із місця, щоб змістити погляд: світло у вікні не гасло.

Полум'я було нерівне й хиталося.

Странній відчув, що хвилюється, що йому хочеться кинутися до зачинених дверей і застукати в них руками й ногами. Хочеться втекти від цієї жахкої порожнечі міста і від власної самотності. Зрозумів, що переживає один із найважливіших моментів у житті. Гостру й величезну незахищеність пізнав під цим голим небом і під ще більше оголеним місяцем. Хотів і сам закричати зовсім так, як кричать усі ті нещасні між ночі, й попросити рятунку.

Треба було зусилля, щоб погасити в собі такий порив. Треба було до хрускоту зчавити кулаки, а ще міцніше стиснути зуби. Потай знав, що не може вчинити те, до чого його пориває: міг увійти в цей дім тільки як приятель.

Світло у вікні знову схитнулося: невидимий мешканець узяв у руки канделябр і пішов у другу кімнату. Вікно тут було відчинене, і странній упізнав у ньому темну бурмистрову постать. Алембек поставив свічника на стіл і зняв із полиці величезну книгу. Розгорнув і заглибивсь у читання.

— Агов, пане бурмистре! — неголосно сказав странній. — Не бере вас сон?

Бурмистер здригнувся. Визирнув із вікна й побачив облиту місяцем постать, що стояла на лискучому від світла бруці.

— А, це ви! — мирно сказав він. — Бачу, що не бере і вас. Дивна сьогодні ніч…

— Все це через місяць, — відповів странній. — Не можу спати у місячні ночі…

— То заходьте до мене, коли ласка…

Він зник, і чути стало, як гуркочуть по дерев'яних сходах його кроки.

«Зараз він відчинить, і я увійду, — з хвилюванням подумав странній. — Господи! Чому кличеш мене на нові випробування!?»

Зробив крок до дверей, але зупинився. Йому раптом захотілося втекти, отак зіслизнути, і хай бурмистер думає, що це йому привиділося.

Вже загрюкали засуви, а він непорушно стовбичив супроти дверей і тільки дивився незмигно.

З'явився й бурмистер, був у домашньому строї і без дивоглядної своєї машкари. Густе кучеряве волосся розсипалося йому по плечах, а залите місячним сяйвом лице було бліде.

— Ця ніч і справді чудна, — сказав він. — Я навіть згадував вас. Немає сили витримати її, от я і взявся до студій… Заходьте, будь ласка…

Странній зрушив. Було йому любо бачити і те бліде обличчя, і ще блідіший усміх. Комір у бурмистра був розстебнутий, і странній уздрів худу, довгу шию — незахищено й безпомічно вона світилася.

— Я відчув щось подібне, пане, — хрипко мовив странній, переступаючи порога. — Не хотів вас турбувати, але спинило мене світло вашого вікна…

Вони пішли сходами на прямокутник дверей. Кімната, в яку потрапили, була заставлена полицями з книгами.

— Ви багатий чоловік, — сказав странній, розглядаючись.

— Оце все моє багатство, — відказав Алембек. — Морочу собі голову тим самим. — Він сів і показав странньому на стільця проти себе. — Знаєте, людський досвід у доланні хвороб химерний. Є безліч найдивоглядніших рецептів, але до них я ставлюся обережно. Кожен треба перевіряти, а на. перевірку виходить, що він або негодящий, або шкідливий. Серед лікарів надто дурисвітів…

— Одне хочемо, а інше можемо, — сказав странній.

— Близько семи тисячі років існує світ,