Колір магії - Террі Пратчетт
Там було багато-пребагато ніжок.
Дуже обачно Г’ю розвернувся і так само обачно попрямував до «Тріснутого барабана».
— Дивина, — сказав Їмор.
— У нього була ота велика дерев’яна скриня, — вставив слово Кульгавий Бо.
— Він, судячи з усього, — купець або шпигун, — продовжував Їмор. Відірвавши невеликий шматок м’яса від печені, яку тримав у руці, він підкинув його догори. Та перш ніж той описав повну дугу у повітрі, чорна тінь відокремилась від стіни у глибині кімнати і шуганула вниз, ухопивши шматок на льоту.
— Купець або шпигун, — повторив Їмор. — Як на мене, хай краще шпигун. Шпигун платить за себе двічі, бо завжди є якась нажива, після того, як ми його здамо. Як гадаєш, Візеле?
Навпроти Їмора другий найбільш авторитетний злодій Анк-Морпорка примружив одне око і знизав плечима.
— Я перевірив той корабель, — сказав він. — Це вільне торгове судно. Час від часу курсує до Кавових островів. Тамтешні люди — справжні дикуни. Вони нічого не знають про шпигунів, і я не здивуюсь, якщо вони полюбляють ласувати купцями.
— А він таки скидався трішки на купця, — подав голос Бо. — Хіба що не товстий.
За вікном почулося тріпотіння пташиних крил. Їмор піднявся з крісла, пройшов через кімнату до вікна і за хвилю повернувся з великим вороном на плечі. Коли він зняв з лапки птаха невеличку капсулку із вкладеною туди запискою, птах пурхнув догори і приєднався до компанії своїх чорноперих друзів, що дрімали на кроквах. Візел зовсім не відчував симпатії до птаха. Усі знали, що Їморові ворони були надзвичайно віддані своєму господареві, настільки віддані, що єдина Візелова спроба просунути себе у ранг найспритнішого злодія Анк-Морпорка коштувала йому — правій руці їхнього господаря, — його лівого ока. Втім, добре, що не життя. Їмор не був схильний ображатися на прояви честолюбства.
— Б12, — сказав Їмор і, відкинувши набік капсулку, розгорнув крихітний клаптик паперу, що був усередині.
— Кіт Муррін, — не задумуючись зреагував Візел. — Патрулює на верхній позиції вартової вежі у храмі Дрібних Божеств.
— Він каже, що Г’ю відвів нашого незнайомця до «Тріснутого барабана». Що ж, непогано. Товстопуз — наш друг, чи не так?
— Еге ж, — відповів Візел. — Якщо не забув, з ким знатися, щоб справи йшли вгору.
— Цей твій Муррін наче був його клієнтом, — вдоволено продовжив Їмор, — бо він тут пише про скриню на ніжках, якщо я правильно розібрав його карлючки. — він пильно подивився на Візела поверх записки.
Візел відвів погляд.
— Він отримає за це прочухан, — твердо сказав він.
Кульгавий глипнув на чоловіка у чорному, що сидів, розслаблено відкинувшись на спинку крісла, нагадуючи своїм безжурним виглядом пуму з Узбічних земель, — і подумав, що скоро отой Муррін скотиться зі шпилів храму Дрібних Божеств і приєднається до когорти дрібних божків у безлічі вимірів Потойбіччя. А він досі винен Кульгавому три мідяки.
Їмор зіжмакав записку і шпурнув її у куток.
— Думаю, трохи пізніше ми прогуляємось до «Барабана», Візеле. І заодно, може, скуштуємо те пиво, що так до вподоби твоїм людям.
Тхір промовчав у відповідь. Бути правою рукою Їмора нагадувало йому лагідне шмагання ароматизованими шнурівками — до самого скону.
Двоєдине місто Анк-Морпорк, найбільше з усіх портових міст, що розкинулися на узбережжях Округлого моря, було фактично осередком чималої кількості злочинних банд, злодійських гільдій, синдикатів та подібних організацій. Це була, окрім іншого, запорука його процвітання. Більшість простого люду, що жив на супротилежній стороні ріки у заплутаних провулках Морпорка, доповнював свій убогий заробіток, виконуючи ті чи інші дрібні послуги для однієї з конкуруючих банд. Тож на той момент, коли Г’ю та Двоцвіт ступили на подвір’я «Тріснутого барабана», ватажки багатьох банд вже були проінформовані про те, що до міста приїхав хтось такий, в кого начебто водяться чималі гроші. Окремі звістки більш спостережливих шпигунів містили також подробиці про книжку, що підказувала чужинцю, що говорити, та скриню, що вміла ходити. Ці факти відразу ж відкидалися як неістотні. Жоден маг, здатний на такі заклинання, ще досі ні разу не з’являвся у радіусі милі навколо доків Морпорка.
Позаяк година все ще була рання (чи, з іншого боку, пізня), коли більшість мешканців Морпорка тільки-но прокидались (або ж лягали спати), мало хто із завсідників «Барабана» мав нагоду бачити, як Двоцвіт спускався сходами у його зал. Коли ж позаду нього з’явився його багаж і упевнено пострибав сходинками вниз, відвідувачі за грубими дерев’яними столами — всі як один — з підозрою зазирнули у свої чарки.
Товстопуз саме лупцював малого троля, що підмітав шинок, коли наша трійця проходила повз нього.
— Що це, в біса, таке? — розгубився він.
— Тс-с, нічого не кажи, — просичав Візел. Двоцвіт вже знову водив пальцем у своїй книжці.
— Що він таке робить? — запитав Товстопуз, заклавши руки в боки.
— Вона підказує йому слова. Знаю, звучить безглуздо, — пробурмотів Г’ю.
— Як може книжка знати, що треба сказати?
— Мені потрібне помешкання, номер, десь переночувати, повний пансіон, чи чисто у ваших номерах, номер з гарним краєвидом з вікна, скільки коштує поселитись на одну ніч? — випалив Двоцвіт на одному подиху.
Товстопуз витріщився на Г’ю. Жебрак тільки знизав плечима.
— У нього купа грошей, — сказав він.
— В такому разі скажи йому — три мідяки. А ота Річ має піти до стайні.
— ? — не зрозумів чужинець. Товстопуз розчепірив три товсті червоні пальці — і на обличчі його співрозмовника засяяла широка усмішка, як доказ розуміння. Він знову понишпорив у своїй торбинці, вийняв із неї три великі золоті монети і поклав на долоню Товстопуза.
Товстопуз мовчки витріщився на них. Їхня вартість була в чотири рази більшою за вартість «Тріснутого барабана», разом із прислугою. Він перевів погляд на Г’ю. Той наче язик проковтнув. Тоді він знову поглянув на чужинця. Проковтнув слину.
— Гаразд, — сказав він нарешті, неприродно високим голосом. — Ну, і харчування, звісно, теж входить. Ох... Ви ж розумієте, так? — він доповнив сказане відповідним жестом.
— Їза? — здогадався куций чоловік.
