Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц
Перекладач. Мабуть, сіре вороніння, що вважалося більш складним, аніж чорне та фіолетове. На Землі секрет сірого вороніння було втрачено ще в XVII ст.
…І рукавичка з чорної стала сірою. Я підніс до очей – знову чорна, невже привиділося? Хазяйка осміхнулася, я взявся за червоне пір'я, що прикрашало шолом – не мій, а сірого обладунку… Демони пекла, почервоніла рука!
– Почекай, завтра до лісу підемо.
То я що, невидимий буду? Вибрав простий панцир… Ще раз скажу – за цей голос і померти можна.
– Та мені ж найбільше треба, аби ти був добре озброєний! Дивись, зіпсуєшся – вижену. Почекай, зараз меч сама принесу, а то будеш до ранку обирати дешевий.
Смійся-смійся, я на все згоден.
Пояс Вона принесла подвійний, в деяких місцях зовнішній та внутрішній шари пришиті один до одного. А в цих гніздах закріплені меч та кинджал. Боги та демони, ну й меч! Коротший за наші, крім деяких старих. Вужчий за наші. І кривий. Спочатку вигинається, як серп, потім у протилежний бік. Ефес ще дивніший під передньою частиною перехрестя – кільце, вказівний палець сам туди вліз. А з перехрестя вперед, уздовж клинка, невеликі вусики. Кинджал мечу – молодший брат. Стривай, та що Вона верзе?
– Підучу тебе правити мечем.
Жінка мене цього буде вчити? Вибач, Пані, не смішно. Ні, я вірю, що Ти можеш і рубонути, бачив же, як самостріл тримала. Але про щит забула? Забула, бо ж справа то не жіноча. Я вчився мечем бити. Свого не було, а вчився. І лозу рубав, і кулі глиняні. Коли мене в загоничі приймали, знаєш, як перевіряли мою рубку?
– А-ах та-а-ак? Ну спробуй, зарубай мене.
– Не буду.
Та нічого ти в мечі не розумієш! Хто ж рубає жартома? Меч – це серйозно.
– Тоді рубай повітря, я подивлюся.
Повітря можна. Я рубонув щосили. Біль у пальці, меч із руки! А коли Пані мій кинджал вихопила, я й не побачив. Я ж бо вважав, що Вона пустить у хід той стилет, що в її лівому рукаві.
– Зрозумів?
– Ти зробила так, щоб я сам собі вибив зброю.
(Клинок сковзнув по клинку й зачепився за вусики.)
– Якщо будеш слухняним, навчу тебе ще й не такого.
Знову як із маленьким, але я заслужив. Міг і сам здогадатися якщо чаклунка щось каже, то вона знає, що каже.
– Саме так. Сходи на кухню – ти знаєш, де це. Скажи, щоб тебе погодували, та лягай спати.
Де лягати, я також знаю. Між іншим, палець той зламаний зрісся. Хоча й досі болить.
Навчання відбувалося чотирма способами. Наступного дня я прокинувся, як завжди, і майже відразу почув у голові: «Вдягнувся? Виходь, я чекаю».
В одній з кімнат Палацу стоять (вони й досі там) три смоляні опудала. Ну, не зі смоли вони зроблені, але дуже схоже, і я так казав – Ставай посередині. Ти знаєш, що робити.
Я витяг меч та кинджал. На опудалах почали засвічуватись вогники. Якщо це світиться лінія – рубай по лінії. Якщо пляма – коли в пляму. Й те, й інше – обіруч бий. Важко цю рубати смолу, важче за глину. І водночас рубати можеш скільки завгодно, як пройшов твій меч, так зразу чи то склеїлася вона, чи зрослася, але навіть сліду немає. І до клинка не пристає, не тягнеться, чистим виходить клинок.
Вогники що день, то все швидше спалахували… Правий! Лівий! На центральному та лівому водночас! Бий! Бий! Бий! Вже до сніданку руки відвалюються – і це лише початок! У нас, зазвичай, мечам імена дають усякі там грізні – Стинач Голів, Пробивник щитів. Я довго про таке й не згадував, лише десь через місяць само собою прийшло – Кривий. Ловка штука. Щодня чи полювання, чи рубка.
Полювання там знамените, звіра всякого більш ніж досить, а людей, крім тих, що в Палаці, взагалі немає. Ми вийшли з Палацу – величезної, до речі, споруди, – і до нас приєдналася ціла зграя собак, жоден з яких, проте, не гавкав і навіть не скавчав. Відійшовши від Палацу кроків на двісті, ми опинилися біля річкової заводі… Пізніше ми щоразу йшли однією й тією ж стежкою, та кожного разу Вона приводила нас в інше місце.
Пані. Гадаю, ясно, що приводила не стежка, а я. Втім, у населеній місцевості я такий трюк повторити не можу. В нульових світах – тобто таких, які не несуть розумного життя, – багато питань вирішуються легше.
«Бий птахів з арбалета».
За першим разом я промазав, звичайно. Друга стріла також правіше пройшла. Третя – лівіше, перебрав я з поправкою. Лише четверта стріла досягла мети. Коли я влучав, один із собак без команди кидався в воду й приносив тіло.
Пані. Та ні, команди були.
Коли я витратив десять стріл, Пані зітхнула:
– Для першого разу непогано.
Мені стало соромно так, що далі аж нікуди – я тільки зараз згадав, що стріли ж грошей коштують. Далі ми рушили степом, я до слідів придивлявся – ось, наприклад, схожі на лосеві, тільки більші.
«Рано тобі».
Я аж обурився: як це – рано? Лось – не птах, влучу!
– Якби я бажала здобути м'яса, я б узяла… дещо потужніше за самостріл. Дай його,
