Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц
…Сам не пам'ятаю, як з однієї думки на іншу перескочив, коли це мене мовби каменем по голові вдарило, тільки зсередини: демони пекла, якщо я живий, Вона також жива! Людожер не йде далі, поки першого не вб'є до смерті. Він чує, як серце б'ється.
Тож не могла та жінка сама в тайзі бути. Десь чоловіки були – прибігли, добили звіра, а мене взяли з собою. Мабуть, на південь. Південні клани багаті… Точно, багаті. Вікна скляні! Не буває скляних вікон, про таке навіть у баладах і то не співають. Я в склі, наче в дзеркалі. Ліва щока шрамом позначена – добряче мене людожер. А рубці старі, я б їм і рік дав. Це що ж таке – я півроку був без свідомості?
Демони пекла, та я ж порятований! Раз я за їхній клан кров пролив, то, як до них попрошуся, мусять мене взяти. Можуть, звісно, неповноправним. Хай неповноправний – аби в клані! Потім вислужу повноправного! Тільки… чи вони знають, що мене ославили зрадником?
Якщо ні, можуть одмовити.
…А ще в Законі сказано: «Якщо неодружений чоловік пролив кров за неодружену жінку, то він може…» Жарко стало, і ноги м'які. Додумався, Знавець Законів! Була б Вона проста, не тримали б тебе в таких розкошах! Баладу «Сватання сироти» забув? Нагадають!
Перекладач. У цій баладі король обіцяє руку своєї доньки тому, хто дістане зірку з неба. Але коли з зіркою з'являється бідний сирота… «Не бува дивних див двічі поспіль», – посміхнувся монарх, як хижак.
Тут я на інше звернув увагу, бо на столі помітив оту штуку, яку жінка на галявині тримала в руках. Лук, впоперек прибитий до палиці! Не стріляють впоперек з луків.
До речі, лук увесь залізний, НАВІТЬ ТЯТИВА! Ось чого точно бути не може, так це залізних мотузок, а я пальцем торкаюся.
Ладно, не твоє – поклади, де взяв.
А оце – моє. Сам не знаю, звідкіля знаю, проте точно знаю – мої штани та сорочка. Не буває, до речі, такої тканини.
Я відчув. Я відчув, що в кімнаті хтось є.
І голос. Він все назавжди зробив зі мною – цей срібний голос.
– Не напружуйся, небезпеки немає.
І не може бути. З таким голосом – небезпеки бути не може.
Я обернувся.
Маленька смаглявка. Ну не можу я слів знайти. Очі сині, як зірки на небі.
Приписка на берегах рукопису жіночою рукою: «Це називається – не можу слів знайти»?
Одягнена дуже дивно – штани та куртка разом зшиті.
– Проситимеш місце за спиною?
Місце дружинника – про клан поки мовчить. Точно, на півдні ми. Там вожді чужинців до дружини беруть, аби родичів тримати в покорі. Тільки… Чия дружина? Батькова, братова чи…
– Погоджуйся, в мене служба весела!
В неї?! Жінка-вождиха?! То де це ми? На нашому острові немає вождих, я б знав!
– Вільним мисливцем бути справді добре, але ти б до них не дійшов. А могли б і не взяти тебе.
Я що, марив під час лікування?
– Так, наслухалась я про твої лиха.
– То ти мене лікувала?
– А то хто ж?
Вірний буду до смерті. їй – і тому, хто звіра прикінчив.
– Та я ж і вбила.
Жінка?! Кота?!!
– Дивися.
Взяла вона отой лук, що весь із криці та прибитий до палиці, та й почала щось ізбоку накручувати.
Тятива потяглася, роги лука пішли-пішли-пішли назад і притислись до палиці, а вона вставила коротку й товсту стрілу.
– Ходімо надвір.
– Можна не треба, – відповідаю.
Так стріляти – три кольчуги пробити можна, а не лише котячий череп. Тож що це – я її не порятував?
– Заспокойся, пропала б я без тебе.
Приписка на берегах рукопису. Щодо «пропала б» – необов'язково. Я не ходжу до лісу без, образно кажучи, туза в рукаві. Але ситуація була… обоюдогостра. І хто герой, той герой.
– Розряджений він був, арбалет мій. Птаха я вбила, тале. Пір'я знадобилося. А тут кіт… Піти… Втекти з цього місця не можна.
Від кота не втечеш, вона що, не знає?
Перекладач. Вид, який народ арб називає котами, – близький родич ягуара. Як і вимерлий європейський ягуар, він був пристосований до життя в холодному кліматі, і то не лише в степах, але й у лісах; набагато більший та сильніший за свого земного родича.
Хіба що хтось затримає.
– Один хлопчик так і зробив.
З цими словами вона мені волосся рукою скуйовдила. І приємно та прикро – як із маленьким розмовляє. Розмовляє?! Боги та демони, я ж за всю цю розмову лише раз рота відкрив, я думав, а вона відповідала.
– Так, я твої думки читаю.
Демони пекла, хіба думки написані? Аж раптом я згадав: та чаклунка вона, ворожбитка. Вдруге я бачив її, перший раз розмовляв – не міг я такого знати. Але я не так здогадуюся, я так пригадую.
Перекладач. Тобто «мої відчуття аналогічні тим, які я маю, коли я пригадую забуте».
– Отже,
