Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов
Одіссей мусив чути: зв'язок з кібером був можливий з усіх основних постів корабля. На цьому наполіг у свій час розумник ТД. І Одіссей почув.
— Я вас слухаю, — сухо озвався він.
— Я перебуваю у відділенні забезпечення. Опинився тут випадково…
— Знаю. Я зараз міркую над причиною цього явища.
«Міркує, бидло! Які слова!»
— Одіссею, будь ласка, розблокуйте вихід і дозвольте мені вийти.
— І не подумаю. Ви там замкнені дуже доречно. Можете сидіти, доки вам не набридне. І після цього теж.
— Але ж мені тут холодно.
— Мені, наприклад, приємно, коли холодно. Я, як ви недавно висловились, усього тільки жменя кріотронів.
— Але я тут довго не витримаю.
— А хто хизувався, що він — людина? От і доведіть, що ви кращий за мене. Посидьте біля кріогена. Це дуже корисний пристрій. Він, як ви знаєте, бере участь в одержанні енергії із світового простору.
— Так, знаю. Випустіть мене. Одіссею, що ви взагалі збираєтесь зі мною робити?
Одіссей мовчав так довго, що Валгус уже вирішив було пробиватися в коридор силоміць. Але тут Одіссей, нарешті, відповів:
— Що робити з вами? Не знаю. Я обнишпорив усю фундаментальну пам'ять, проте не знайшов схожого випадку. Не знаю. Ви мені зовсім не потрібні…
— Тоді загальмуйтесь, і…
— Ні. І я вам скажу чому. Як тільки ми досягли так званого верхнього нуля, зі мною щось сталося. Я став думати. Тепер я розумію, що це таке — думати. Що було раніше, я відновлюю лише по своїх записах. І заодно встигаю розбиратися в фундаментальній пам'яті, — засвоїв уже майже половину її. Багато що прояснилося. Я тепер міркую не гірше за вас. Гадаю, що причина цього — в умовах нашого польоту. Але варт зменшити швидкість, як умови знову зміняться, і я знову стану лише тим, чим був. З цим важко погодитись, ви самі розумієте. Це буде рівнозначне тому, що у вас, людей, зветься смертю.
— А якщо ви не загальмуєте, можу вмерти я.
— Можливо, так і мусить бути. Та ви не помрете. Хіба в мені погано? Ви ж створили такі умови. Я розумію, як я виник: мене зробили люди. Але думаю я тепер сам. І давайте не будемо сперечатися про те, що чекає одного з нас. Чому люди думають, що жити хочеться тільки їм?
— Що ви знаєте про людей!
— Уже чимало. В моїй фундаментальній пам'яті половина — це матеріали про людей. Те, що зветься літературою. Правда, я розібрався в ній ще не до кінця. Надто багато суперечливого. А я хочу розібратись, можливо, це допоможе мені зрозуміти, що зробити з вами. І доки я не скінчу, будьте люб'язні розмовляти зі мною лише на абстрактні теми.
«Отаке-то, — подумав Валгус. — Розкажеш — не повірять. Тільки кому розкажеш?.. Ну що ж, на сторонні теми — зробіть ласку…»
— Тоді скажіть, Одіссею, що ви думаєте про результати нашого експерименту?
— Я саме думаю. Як закінчу думати, зможу поділитися з вами висновком. Хоч і не знаю, чи буде це доцільно.
— Буде, — поспіхом запевнив Валгус, але почулось клацання — Одіссей вимкнувся. Валгус опустив голову, замислився. Як усе-таки вмудрився він сюди потрапити. Так, якщо хтось і збожеволів, то це не Одіссей і не Валгус також. Це — природа.
Тепер стала світлішати друга перегородка. За нею виявилась бібліотека. Насправді бібліотека, як відомо, містилася зовсім на іншому поверсі корабля… Не вагаючись, Валгус кинувся в просвіт, що відкрився: все, що завгодно, краще, аніж замерзнути, скоцюрбившись коло підніжжя байдужих механізмів.
Так, це була бібліотека. Усе тут мало вигляд точнісінько такий, як під час його останніх відвідин. Валгус постояв посеред кімнати, потім схопив один футляр із записами. Розмахнувся. З силою пожбурив футляр у зовнішню стінку. Пластмасовий кубик пронизав борт і зник. Полетів у світовий простір. А ось повітря не виходить. І холод не проникає в середину корабля…
Валгус знеможено всівся в кріслі і втупився в носки своїх черевиків. Об щось він усе-таки зачепився носком, вся внутрішня поліровка пішла нанівець. «Ще одне нещастя», — тупо всміхнувся він. Що відбувається? Що ж відбувається? Як пояснити, що вдіяти, щоб урятуватись і людям, людям розповісти про все? Таких експериментів справді досі не було… Тільки не сидіти отак, не гаяти часу. Становище поліпшилось. З бібліотеки можна вирватись і в інші приміщення корабля: двері не замкнено. А там — придумаємо… З Одіссеєм все-таки слід домовитися. Чи перехитрити його. Або — або все-таки знищити. Хоча…
Думка про те, що Одіссея — його мозок — доведеться знищити, чомусь не сподобалась Валгусові. Та роздумувати про це було ніколи. Він вийшов з бібліотеки, спустився в головний коридор, весь час з острахом позираючи на розтруби стерилізатора. Однак нічого страшного не сталося — мабуть, Одіссей ще не вирішив, що зробити. В головному коридорі було чути неголосне дзижчання: розташовані коло зовнішньої перегородки апарати з гарячковою швидкістю прострочували дрібними стібками кривих пругкі жовтаві стрічки. Добре: отже, будуть усі записи. Буде над чим помізкувати на Землі. Треба тільки туди попасти… На Землю чи, в гіршому разі, на базу, де ТД уже добирається до своєї бороди — смикати її з нетерплячки. Легко сказати — попасти…
— Одіссею! — сказав Валгус. — Я хотів би зайти в рубку.
— Ні.
— Я обіцяю не вживати жодних заходів проти вас. Обіцяю, розумієте? Даю слово. Доки буду в рубці… Там прилади, вони мені потрібні. Я теж хочу попрацювати.
Що він розуміє в обіцянках! А втім, чому б і ні? Раз набув здатності думати — мусить розуміти. От якби він зрозумів… Якби дозволив зараз зайти в рубку… Чого ж мовчить Одіссей?
— Одіссею, я ж обіцяв!
— Гаразд, — сказав Одіссей. — Я вірю. Можете зайти в рубку.
Валгус нагнув голову. «Я вірю» — ось, значить, як…
Він увійшов у рубку. Було дуже
