Темні уми - Олександра Бракен

Лаям поміняв запаску швидше, ніж, як мені здавалось, це було можливо. Зу допомогла йому повкручувати гайки і зняти машину з домкрата. Коли він віддав їй інструменти, вона точно знала, куди їх покласти у фургоні.

— Отак, — мовив він, простягаючи руку до мене. — Я подбаю про них.

Тремтливими руками я передала йому трекери. Кинувши їх на землю, він розчавив їх підборами.

— Не збагну… — почала було я, хоча на свій лад таки розуміла: вони б не завдали собі стільки клопоту, витягуючи мене, якби не мали способу вистежити, якщо мене би знову схопили чи я втекла би від них.

Рука Лаяма наблизилась до мене, але через панічну думку, що він мене торкнеться, я відсахнулась, намагаючись якомога далі від нього відхилитися. Але я все одно стояла неподалік; його рука опустилася, відтак я відчула теплоту його долоні, що дійшла до мого плеча, так немов він справді поклав мені руку на плече. Я схрестила руки на грудях, а звідкілясь із глибини мого єства почало здійматись змішане відчуття тривоги та провини. Я намагалася зосередитись на ідентифікаційному номері Псі на моїх черевиках, щоби знову не відскочити.

«Ти поводишся, як нервова п’ятирічна дитина. Припини, — мовила я сама до себе. — Він же теж тільки підліток».

— У Дитячій Лізі тобі розповідатимуть чимало брехні, найбільшою буде те, що ти є вільною, — мовив він. — Вони лепетатимуть про любов, повагу та родину, проте я не знаю жодної сім’ї, у якій би на людину чіпляли трекери і відправляли під кулі чи в табірне пекло.

— Але ж ми не повинні були їх убивати, — сказала я. Мої пальці міцно стиснули ремінці заплічника. — Там у машині був ще один хлопчик, Мартін. Він нічого поганого не вчинив… він цього не заслуговував…

— Ти маєш на увазі… — Лаям витер мастило і бруд з рук об джинси спереду, — отакого… — Лаям показав руками, яким був зріст Мартін. — Отакого хлопчика?

Я кивнула.

— Власне, дерево на них не падало, — мовив Лаям, обіпершись об розсувні двері мінівена. — Може, вони досі живі.

Лаям, підвівши мене до пасажирського сидіння, свиснув, щоби привернути увагу Чабса. Десь за своєю спиною я почула, як Зу знов залізла в Чорну Бетті.

— Послухай-но, — вів далі він, — на них усіх є трекери. Я переконаний, що невдовзі сюди прибуде інший агент Ліги, щоби їм допомогти. Якщо хочеш, можеш повернутися, чи ми відвеземо тебе на автостанцію, як я й обіцяв раніше.

Мої руки все ще покоїлися на грудях, лице було порожнім, як безхмарне небо, але я не обманювала його. Він підладнався під моє почуття провини, так ніби воно ясніло на моєму обличчі, наче день. — Знаєш, ніхто не стає поганою людиною через те, що прагне жити власним життям.

Спантеличена, як ніколи, я лише переводила погляд з дороги на нього і назад. Для нього нема сенсу мені допомагати, принаймні не тоді, коли на нього покладаються ще двоє, котрих він хотів захистити.

Лаям відчинив мені задні двері, кивнувши головою на порожнє сидіння всередині.

Але перш ніж я навіть встигла хоч би прикинути «плюси» і «мінуси» перебування з ними, хай навіть на короткий термін, висунулась рука Чабса, і двері зачинилися просто перед моїм носом.

— Чабсе! — застеріг Лаям.

— Ну а що?! — заговорив Чабс. — Хіба ти за Дитячу Лігу?

— Агов, ні, — відповів Лаям. — Хіба тут діє закон «не питай, не говори»? Зелена, ти…

— Ні, — відповів Чабс. — Ти так вирішив. Ти і Сюзуме. Якщо ми через неї потрапимо в якусь халепу, я хочу знати, хто вона, і чому, щоби її повернути, нас переслідували придурки зі зброєю в руках.

Капітулюючи, Лаям підняв угору руки.

— Я… — Що ж мені їм сказати, щоби це не видавалося цілковитою й абсолютною брехнею? У голові було порожньо. Зрештою, навіть слово промовити мені було ліньки. — Я була…

Зу кивнула, заохочуючи мене, її очі сяяли.

— Я була кур’єром у Контроль-вежі, — пробурмотіла я. — Я бачила коди доступу до комп’ютерних серверів, які хоче знати Ліга. У мене фотографічна пам’ять, я знаюся на цифрах та кодах.

Мабуть, я переборщила, але, здається, вони купились.

— А що твій друг? Що він вміє?

Що довше вони дивилися на мене, тим важче було не нервувати. Опануй себе, Рубі.

— Ви про Мартіна? — мовила я голосом, який навіть мені самій здався зависоким. — Я вчора вперше в житті його побачила. Я не знаю, що з ним. Я не питала.

Краще б я не знала про Мартіна нічого.

Чабс ляснув по боці мінівена.

— І не говори, що ти повірив, Лі. На час нашої втечі ми знали всіх.

Втечі? То вони справді втекли? Від подиву у мене на кілька секунд відібрало мову, а тоді я запитала: