Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Лось і Гусєв бігли нескінченними спіралями. Світло там унизу було тихо. Але нагорі щораз дужче тріщали постріли, скрипіли, чіпляючись за дах, днища кораблів. Мабуть, почалася атака на останній притулок Синів Неба.

Лось і Гусєв бігли нескінченними спіралями. Світло тьмяніло. Та ось вони розгледіли внизу маленьку постать. Вона ледве повзла їм назустріч. Зупинилася, слабо крикнула:

— Вони зараз увірвуться. Поспішайте. Внизу — хід до лабіринту.

Це був Гор, поранений у голову. Облизуючи губи, він мовив:

— Ідіть великими тунелями. Стежте за позначками на стінах. Прощайте. Коли повернетесь на Землю, розкажіть про нас. Може, ви на Землі будете щасливі. А нам — крижані пустелі, смерть, туга… Ах, ми втратили час. Треба було люто і владно, владно любити життя…

Зверху почувся шум. Гусєв побіг униз. Лось хотів було взяти з собою Гора, та марсіанин зціпив зуби, вчепився в поручні.

— Ідіть. Я хочу вмерти.

Лось наздогнав Гусєва. Вони минули останній кільцеподібний майданчик. Від нього сходи круто спускалися на дно колодязя. Тут Лось і Гусєв побачили велику камінну плиту з вгвинченим кільцем — насилу підняли її: з темного отвору подув свіжий вітер.

Гусєв ковзнув униз першим. Лось, закриваючи за собою плиту, побачив, як на кільцеподібному майданчику з’явилися ледь помітні у червоних сутінках постаті солдатів.

Вони побігли крученими сходами. Гор простягнув їм руки назустріч і впав під ударами.

Лось і Гусєв обережно посувались у затхлій і задушній темряві.

— Завертаємо, Мстиславе Сергійовичу…

— Вузько?

— Широко, руки не дістають.

— Знову якісь колони. Стій! Де ж ми?..

…Щонайменше три години минуло відтоді, як вони зійшли в лабіринт. Сірників уже не було. Ліхтарика Гусєв загубив ще під час бійки. Вони йшли у непроглядній темряві.

Тунелі весь час розгалужувалися, перехрещувалися, відходили в глибину. Іноді чути було якийсь чіткий, одноманітний шум: падали краплі. Розширені очі розрізняли невиразні сіруваті обриси, але ці хиткі плями були тільки галюцинаціями темряви.

— Стій!

— Чого?

— Дна нема.

Вони почали дослухатися. В обличчя їм дихав солодкий, сухий вітерець. Здалеку, наче з глибини, долинали якісь зітхання — вдих і видих. З неясною тривогою вони чули, що попереду порожня глибина. Гусєв намацав під ногами камінь і кинув його в темряву. За кілька секунд долинув слабкий звук падіння.

— Провалля.

— А що це дихає?

— Не знаю.

Вони повернули і наштовхнулися на стіну. Мацали праворуч, ліворуч, — долоні ковзали по тріщинах, що обсипалися, по виступах склепінь. Край невидимої прірви був зовсім близько від стіни, — то праворуч, то ліворуч, то знову праворуч. Вони зрозуміли, що заблудили і тепер не знайдуть проходу, яким увійшли на цей низький карниз.

Вони прихилилися рядом, пліч-о-пліч, до шерехатої стіни. Стояли, слухаючи заколисливе зітхання з глибини.

— Кінець, Олексію Івановичу?

— Так, Мстиславе Сергійовичу, мабуть — кінець.

Помовчавши, Лось спитав дивним голосом, тихо:

— Зараз — нічого не бачите?

— Ні.

— Ліворуч, далеко.

— Ні, ні.

Лось прошепотів щось до самого себе, переступив з ноги на ногу:

— Люто і владно любити життя… Тільки так…

— Ви про кого?

— Про них. Та й про нас.

Гусєв теж потупцяв, зітхнув:

— Ось вона, чуєте, дихає.

— Хто — смерть?

— Дідько його знає, хто.

— Вона тут, — сказав Лось таким же дивним голосом.

У цей час здалеку незліченними тунелями покотився гуркіт. Затремтів карниз під ногами, здригнулася стіна. Посипалося у темряву каміння. Хвилі гуркоту прокотились і, даленіючи, затихли. Це був сьомий вибух. Тускуб дотримав свого слова. З відстані до вибуху можна було визначити, що Соацера лишилася далеко на заході.

Деякий час шурхотіли, падаючи, камінці. Стало тихо, ще тихше. Гусєв перший помітив, що зітхання в глибині припинилися. Тепер звідти линули дивні звуки — шурхіт, шипіння, здавалося, там закипала якась рідина. Гусєв наче збожеволів, — розкинув руки на стіні і побіг, скрикуючи, лаючись, відкидаючи каміння.

— Карниз іде колом. Чуєте? Має бути вихід. Чорт, голову розбив! — Деякий час він посувався мовчки, потім сказав схвильовано десь попереду Лося, який усе ще нерухомо стояв біля стіни: — Мстиславе Сергійовичу… Ручка… Рубильник… Їй-бо, рубильник…

Пролунало вискливе, іржаве скрипіння. Тьмяне світло спалахнуло під низьким цегляним куполом. Ребра плескатих склепінь спиралися на вузьке кільце карниза, що звисав над круглою, метрів десять у поперечнику, шахтою.

Гусєв усе ще тримався за рукоятку рубильника. По той бік шахти, під аркою купола, прихилився до стіни Лось. Він долонею затулив очі від різкого світла. Потім Гусєв побачив, як Лось прийняв руку і глянув униз, у шахту. Він низько нахилився, вдивляючись. Рука його затріпотіла, наче пальці щось почали струшувати. Він підвів голову, його біле волосся стояло сяйвом, очі розширилися, як від смертельного жаху.

Гусєв крикнув йому:

— Що ви дивитесь? — і тільки тоді глянув у глибину цегляної шахти.

Там гойдалася, перекочувалась коричнево-бура шкура. Від неї линуло оте шипіння, зловісний шурхіт, що весь час дужчав. Шкура здіймалася, спучувалася. Вся вона була вкрита великими, ніби конячими, оберненими до світла очима, кошлатими лапами…