Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко
Таємничі пришельці були зафіксовані відразу трьома патрульними машинами. Кілька днів тому на розширеному зібранні Ради дійшли одностайного рішення: при виявленні зони викривлення простору і в разі відмови невідомих вступити в контакт, — без вагання використати всі засоби, що ведуть до знешкодження об’єкта.
Машини Вищої Ради оточили кульку драглистого простору, найрізноманітнішими сигналами вимагали контакту, але невідоме тіло не відповідало.
Мар з Діраром були украй пригнічені. Вони знали про останнє рішення Вищої Ради і сподівалися тільки на те, що їх не вдасться виявити, принаймні так швидко, вони постійно переходили з орбіти на орбіту, міняли швидкість і траєкторію. І от доводилось терміново вирішувати — як повестися? Просити і чекати допомоги чи бодай поради від Чара не випадало: часу обмаль, та й що їм могли порадити на віддалі п’яти світлових років. Вступати в нерівний бій? Погоджуватись на контакт? Безглуздя. Адже вони вже знали, що земляни здогадувались про походження вундеркіндів, про причини масових психозів. Вийти на контакт означало за найщасливішого випадку, як сказав Дірар, стати живими експонатами одного із земних музеїв.
— На Діраузі було веселіше, — похмуро мовив Дірар.
— Не згадуй… І ми були набагато молодші. Я в розпачі: що нам робити зараз?
— Спробувати втекти? Назавжди втекти!»
— Звівши нанівець справу кількох років? Хто нам це пробачить? Ми ж не самогубці.
— Втекти треба звідси. Я ж не кажу тікати додому. Чар нам такого не подарує.
— Не в нашому віці тікати від самих себе.
— Не панікуй, нам ще вистачить енергії на багато років.
— Це нашому горіху вистачить енергії, щоб летіти і нас годувати. А де взяти нам енергію, щоб жити? Я ж не зможу просто їсти, пити і спати! Живе тільки той, хто прагне перемогти! Он вони живуть! — хижо дивився на екран зовнішнього огляду. — І житимуть! Такі скрізь і завжди житимуть.
— А що ж нам придумати? — белькотів Дірар.
— Є один прекрасний вихід. — Мар підхопився з місця і підійшов до центрального пульта. — Красивий, ефектний вихід і дуже…
— Шо ти робиш?! — заволав Дірар. — Не маєш права! Не маєш права розпоряджатися і моїм життям! Я заперечую. Я хочу жити!
— Простий і ефектний вихід… — Мар не звертав уваги на крики Дірара.
На очах у всіх кулька драглистого простору яскраво спалахнула блакитним сяйвом, яке на коротку мить виповнило собою все довкола. На екранах зовнішнього огляду усіх машин з’явилися контури велетенського розколотого горіха: безліч дрібних часток розліталося врізнобіч. Більше двох годин «Роляри» виловлювали всі ті предмети, тим часом інші машини готували «розколотий горіх» до спуску на Землю.
Ще під час попереднього огляду чужого корабля було виявлено велику кількість апаратури незрозумілого призначення, а також багато істот, котрих за будовою тіла можна було поділити на три самостійні групи: дві м’якотілі істоти з трьома нижніми та трьома верхніми кінцівками у формі щупалець сіро-зеленого кольору, дев’ять істот, дуже схожих на перших, але помітно менших і твердотілих, дев’яносто сім м’якотілих істот найрізноманітнішої будови, але всі вони були дуже схожі на форми земного життя — рибоподібні, собакоподібні, птахоподібні і людиноподібні.
Після зникнення невідомого космічного об’єкта Земля вражено гомоніла про страхітливу низку фантастичних смертей: люди раптово вмирали у найнесподіваніших місцях і позах, всихаючи на очах. Загалом таких випадків було зареєстровано 139779. То гинули кари, позбавлені постійної енергетичної підтримки з космосу. Як стало відомо після всебічного вивчення залишків контуру велетенського розколотого горіха, кожен кар мав уживлений в біологічне тіло універсальний енергетичнний блок, що живив організм кара енергією випромінювання певної частоти від генератора, що знаходився на борту бази маргонів. Той блок міг використовувати будь-який вид енергії, скажімо, сонячної. Але маргонам було важливо тримати всіх карів залежними, власноручно забезпечувати їхню життєдіяльність за будь-яких умов. Акселерати-вундеркінди, швидко розвиваючись самі ї беручи на виховання нових карів, мали сформувати цілком залежне від маргонів ядро могутніх і жорстоких нащадків.
… Платон Миколайович, голова житлової ради, подзвонив до помешкання, але ніхто не озивався. Поторгав ручку дверей. Вони виявились відчиненими.
Члени комісії по черзі зайшли, сторожко озираючись.
Те, що вони побачили, виходило за межі розуміння. Перше, що впало у вічі, — мала дитина. Хлопчик років шести лежав ниць на підлозі. Максим Чередай, професор біології, взяв на руки хлопчика, і всі вражено застигли, поглянувши на обличчя дитини: воно було схоже на гумову кулю, з якої випустили повітря.
Гіата сиділа на стільці, схилившись обличчям на стіл. Мовби заснула. Коли до неї доторкнулися, її тіло гойднулось і впало на підлогу. Власне, не впало, а шурхітливо опустилося. Ніби зеленувату сукню Гіати Біос кинули на підлогу.
Вона лежала горілиць, і було страшно дивитися на її обличчя, зморшкувате і висохле.
Сухов-старший, змарнілий, жовтий, із чорною жалобною стрічкою на правому вилозі літника, також входив до складу комісії.
— Ви мали рацію, — тихо мовив Платон Миколайович. — Треба було раніше втрутитися…
Сухов нічого не відповів, зупинився над тілом Гіати, дістав з кишені телекамеру. Максим Чередай збентежено щось буркотів сам до себе.
Микола Сухов повільно фіксував у телезаписнику все, що видавалося вартим уваги, пройшовся камерою і по стіні, на якій справді, як і розповідав Антон, висіло десятків зо два химерних картин.
Анжей Фолькс та Гріт Барбітуров щонайретельніше дослідили шухляди, полички, шафу і з подивом відзначили, що серед хімічних реактивів переважають сіль, цукор, крохмаль. Безліч графіків на робочому столі справляли враження акуратно виконаних, але цілком випадкових лекальних кривих, пов’язаних одна з одною хіба що законами орнаментовки.
Коли тіло Гіати взяли на руки, щоб перенести до машини, здалося, що воно зіткане з повітря — таким легким
