Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов

Одіссей мовчав. У таких розмовах він взагалі не брав участі. Ні до сну, ні до фантастики йому не було ніякого діла. Він був просто корабель, виконував команди, керував сам собою, вів дорожній щоденник — і все. Валгус перемотав стрічку, прослухав записи, що назбиралися. Нічого цікавого. Про «Арго» — ні слова. Ясно — просто примарилось. Слід було б, звичайно, проявити ту плівку, на якій він намагався зафіксувати власну галюцинацію, її примарний продукт. Що ж, зробимо це… Він увімкнув відповідну автоматику, перегнувшись через бильце крісла. Чекати доведеться кілька секунд. Стільки, скільки треба, щоб прочитати віршик про трьох мудреців в одному тазі, що якось, знехтувавши нормами безпеки… Валгус з виразом продекламував вірш, потім витяг плівку.

Власне, те, що від неї залишилось: чорні, з'їдені клапті. Неначе автомат замість проявника купав плівку в кислоті. Це іще що за вибрики? Несправна система автоматики?

Та зараз братися до фотоавтоматики вже не хотілось. Валгус добре виспався і почував себе чудово. Можна працювати, та й пора вже, відверто кажучи…

— Одіссею! — крикнув Валгус. — Що по курсу?

— Попереду — простір, вільний до дев'ятої степені.

Це, звичайно, видно і з приладів. Але часом хочеться, дідько б його побрав, почути і ще чийсь голос, окрім власного.

— Вакуум добрий. Застереження? Відхилення від норми?

— Не маю.

Здалося, чи він справді трохи завагався з відповіддю? Та ні, дурниці. Він же не розумна істота. Звичайний пристрій. Прилад, апарат, машина — що завгодно. Одначе, щоб було певніше, доведеться поставити контрольне завдання.

Він задав Одіссеєві контрольний текст. Звірив відповідь з таблицею. Ні, все збігалося. Отже, здалося.

— Увага! — голосно промовив він. — Виконувати програму!

— Програму введено, — байдуже проскрипів Одіссей.

— Готовність сто. У момент «нуль» розпочати виконання.

— Ясно.

Валгус задоволено кивнув. Повільно повертаючи голову, ще раз оглянув рубку, пульт, шкали приладів.

Всім єством своїм ти відчуваєш, як наповзає Час. Заради цієї миті ти три місяці на добрячій швидкості йшов сюди, у відносно порожній район простору. Три санаторні місяці польоту, кілька годин справжньої роботи. Чи варт було? Варт: іноді людина все своє життя живе тільки для однієї години, і навіть менше — заради однієї хвилини, та в цю хвилину вона потрібна людству… Варт було. Ну, все. Скінчилися сни. До речі, приверзеться ж таке…

Він голосно зітхнув. Але все це вже заважало, і він відкинув зайвину, мов паперову скляночку, з якої випито все.

— Віддаю команду!

І, простягнувши руку, Валгус натиснув велику, розміщену окремо від інших шапочку у правій частині пульта. Потім повернув її на сто вісімдесят градусів і натиснув ще раз.

— Сто! — сказав Одіссей і помовчав.

— Дев'яносто дев'ять… — і знову пауза.

— Дев'яносто вісім.

Прекрасно. Можна підключати кисень. Ні, ще, мабуть, рано… Підвіску затягнуто? Затягнуто. Голка на випадок втрати свідомості під час перевантажень? Ось вона, готова, хоч таких перевантажень і не передбачається. Всі датчики ввімкнено в мережу запису? Всі, всі…

— Шістдесят два…

— Шістдесят один…

— Шістдесят…

Так, настає розставання. Ночуватиме він сьогодні вже у відкидному кріслі маленького кораблика… Валгус подивився на прилади, що були з'єднані з шлюпкою. Там — неквапливий спокій, реактори тихо живуть, чекаючи миті, коли буде дано заключну команду кораблеві, сказано йому останнє людське слово. Решту зробить сам Одіссей. Але до цього ще години. Останні години. Довго тягся цей час. Три місяці. Хоч би був він не сам… Було б їх, скажімо, двоє. Другу він посадив би в шлюпку, і зараз летіти їй на базу. Летіти б, коли б вона не сказала того дня: ти мені набрид; ну і характер, звісно, допоміг… Авжеж, не сказала б вона цього — і раптом чудом опинилася б тут, — Валгус би відправив її в шлюпці. Про всяк випадок. А сам?

— П'ятдесят три…

— П'ятдесят два…

А він би лишився, дуже престо. Удвох на шлюпці-одиночці не полетіти. Зостався б, щоб побачити все не здалеку, а пережити самому. І привезти ТД справжні факти, а не якусь мізерію. А так — знову будуть мудрувати…

— Сорок п'ять…

— Сорок чотири…

— Сорок три…

Скрипи, скрипи. Ось зараз уже час вмикати кисень. Так, і тепер — направо, докрутити до кінця. Готово. Дихати легко. Протиперевантажувальні ввімкнено? Так. А коли там, попереду, пил? Або хтозна-що? Дурниці, попереду нічого нема, крім майбутнього. Жодних застережень не прийнято. Все гаразд. Отож ти готовий зостатись, коли б було вас двоє на борту? Ну, а якщо ти й один — чому б не лишитися? Звичайно, програму Одіссей виконає і сам. Та, мабуть, є у Всесвіті щось таке, чого нема в наших програмах. Інакше всі кораблі поверталися б. Щось непередбачене… А коли попереду — просто вибух? І тоді вже — нічого? Зовсім нічого….

— Сім…

— Шість…

— П'ять…

Ну, держись. Ні, мій любий ТД, все це страшенно цікаво, та я все-таки не залишусь. Якщо ви такий доскіпливий — то летіли б самі, не боячись підпалити бороду коло зірок. А я не геній. Я — строго за інструкцією. У призначену мить — стриб у шлюпку і катапультую. Ясно?

— Два….

Пауза, пауза, пауза… Ну давай! — Один!!!

«Відчеплюся!» — подумав Валгус і вигукнув:

— Поїхали!

Він не почув відліку «нуль». Потьмяніло в очах, заклало вуха. Крісло стрімко жбурнуло його вперед, і він набагато обігнав би «Одіссея», але корабель разом з кріслом за цю ж мить пішов ще далі, і крісло знову й знову натискало на багатостраждальну Валгусову спину, а якби не було протиперевантажувальних пристроїв, тоді б уже воно придушило… І Валгус нікуди не міг втекти від цього натиску.