В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

— Нічого дивного! — весело відповів Загорський. — Виходить, що колись на Місяці були живі організми. Ясно? Твоє нафтове озеро дуже здорово підтверджує мою гіпотезу про життя на Місяці. Коли б іще кам’яне вугілля знайти…

— Ти що, може, хочеш, щоб я в шахту впав? — засміявся Михайло.

— Не треба, ти потрібніший за вугілля!

Десь через кілька кілометрів Загорський зупинився, щоб перевірити балони.

— Еге, хлопче, треба було менше вештатись… — сказав із жалем. — Уже половини немає.

— Не перебільшуй, друже Миколо, — Мілько й собі подивився на шкалу. — Та ще і АЗ в нас є!

— АЗ, АЗ, — спохмурнів Микола. — Це, брат, не жарти. Може, ще й за десять годин не дійдемо, хто його зна. Треба вертатися.

— Ну, гаразд, Миколо, — з благанням у голосі сказав Мілько, — давай ще… ну, хоч півгодинки пройдемо, якщо не вийдемо — повернемо голоблі.

Не дожидаючи, що скаже Загорський, Михайло поспішив уперед. Микола неохоче рушив слідом. І яка ж була їх радість, коли, ступивши до вузького білостінного гроту, вони побачили широкий вихід! Там, за цим золотим отвором, виднів освітлений Сонцем простір.

— А що, не я казав?! — вигукнув Михайло, розмахуючи руками, як зраділий хлопчак.

Вони вискочили з тунелю.

Біля виходу півколом стояло кілька скульптур із великими кришталевими кулями, що сяяли, наче сонце. Тут же можна було побачити і чимало розбитих статуй. З пороху виднілися то голови, то руки. Гострим блиском давали про себе знати потрощені світні кулі.

Деякий час Микола і Михайло стояли мовчки, вбираючи в себе краєвид. Відчуття простору після тісних печерних звивів радувало, п’янило. Перед їхніми очима голубіла, зблискувала, наче вода, широка рівнина.

— Друга півкуля, Михайле!

— Та це ж… море. — Мілько розвів руки. — Правда ж, море?

— Море Жаннети — ось як воно зветься, — урочисто проголосив Загорський.

Як хлопчаки, вони побігли по застиглих хвилях «моря».

— Це, мабуть, вулканічна лава… — міркував Загорський.

— Але в надрах Місяця, я думаю, і вода є, — кинув Михайло.

На обрії здіймалися гори. Щоб краще роздивитися місцевість, хлопці вихопилися на пагорб. На його пологих схилах деякі місцини біліли, наче там цвіла гречка. Підійшли, і справді — рослини! Стеляться, наче білий килим, стебельця в них плескаті, в’ються, як паперові. Загорський і Михайло вирвали по жмутку, запхали у сумки.

— А знаєш, як вони звуться, оці квіти? — Михайлові очі повнилися сміхом. — Це квіти Жаннети!

— Це може бути, — його ж висловом відповів Микола, а про себе подумав: «Спостережливий!»

Звідси «море» здавалося ще красивішим. Воно вигравало міріадами вогнів.

— А он, поглянь, поглянь, Михайле!.. — скрикнув Микола, вказуючи рукою вдалину. — Он же місто! Бачиш, під прозорими ковпаками?

Мількові також видається щось схоже на місто, але він добре знає, що то марево.

— А знаєш, як воно зветься? — серйозно спитав Михайло. — То місто… Жаннети!

— І це може бути, — не стримав усмішки Микола.

Слідів Діка їм знайти не вдалося.

У цілковитій темряві місячної ночі Робот орієнтувався не згірше, як удень, при Сонцю, його чутливі фотоелементи сприймали інфрачервоне випромінювання, а зараз кожна пилинка, кожен камінь на поверхні буквально палахкотів багрянцем: усе віддавало тепло в холодний простір. Тіні падали не в один бік, але це не заважало Роботові орієнтуватися. Не звертаючи найменшої уваги на своєрідність інфрачервоного освітлення, на його незнану людьми красу, Робот простував до того самого моноліта, який вони досліджували з Діком.

Впізнав ту скелю ще здалеку. Крізь слабке інфрачервоне її світіння знизу пробивалося ультраголубе сяйво, що струмувало з якогось радіоактивного елемента.

Ось і шестигранник. Металевою рукою Робот торкається певного місця, і люк повільно відсувається. Як тільки Робот зайшов усередину, отвір за ним закрився.

В примарному багряному світлі проступають якісь пристрої, частини і агрегати устаткування, кулі, циліндри, спіралі, в яких пульсує багряне світло.

Робот іде коридором, з боків, крізь прозорі шестигранники, видно секції цього дивного приміщення.

По крутих спіралях Робот крокує вгору. Ось і верхня секція. Стеля в ній прозора — крізь неї видно сузір’я на чорному небі. Посередині встановлено щось схоже на оголений мозок. З нього витикаються тоненькі штирки, наче нейрони. Поруч — сидіння, де міг би вмоститися слон.

РОБОТ. Отто Дік! Я приніс вам газу — азоту і кисню.

ДІК (озивається з якогось бокового приміщення). Я радий, що ти прийшов!

РОБОТ (філософствує). Бідолашні істоти. Вони не можуть функціонувати без молекул газу. А мені, крім електронів і магнітного поля, нічого не потрібно.

ДІК (заходить). Сам бог прислав мені такого друга!

Хотів поплескати Робота по плечу, але, вчасно схаменувшись, одсмикнув руку.

РОБОТ. Мене прислав Плугар. Ось балони, беріть. (Дік поспішно вхопив дорогоцінні балони). Я поведу вас до екіпажу.

ДІК. Ти будеш моїм помічником на цьому космічному кораблі. (Сів біля приладу, що скидався на мозок). Ти допоможеш мені зробити необхідні розрахунки… І ми з тобою підкоримо бунтівливу Землю! (Замріяно). О, коли б усі оті трудящі були такими роботами!

РОБОТ. Хіба це важко зробити?

ДІК. А допоможеш?

РОБОТ. Нам треба йти до Плугаря. Така програма.

ДІК. Ти мусиш слухати мене. Заглянь у свою пам’ять…

РОБОТ. То минуле. Тепер я виконую накази лише Плугаря.

ДІК (деякий час сидить замислений).