В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

— Чого ти смієшся? — насторожилася Ольга.

— Бачиш, космонавтів уже є чимало, а пасажирів… Ти — перша! Ні, серйозно, — ти перший пасажир в історії міжпланетних сполучень!

— Добре вже, помовч.

Але Микола не міг мовчати. То жартував, то говорив серйозно, але не замовкав і на хвилину. Розповів про храм, нафту і білі рослини, що почорніли в темряві. Саме зараз, коли вони йшли печерними анфіладами, він подумав і сказав, що, може, ті рослини висіяли космічні мандрівники, може, вони пробували пристосувати Місяць до життя. Ольга на це сказала:

— Не зеленіють тут луки, та й ніколи не будуть.

Може, вона пригадала той день, коли він, стрибнувши з парашутом, толочив з нею густі трави?

— А я вірю: цвістимуть тут квіти! — весело сказав, поглядаючи на супутників. — Буятиме зелень! Спочатку, може, в оранжереях, а потім…

— Вірно, вірно, Миколо! — підтримали товариші.

Ольга промовчала. Мікрофон доносив Загорському її рівне дихання.

Мозаїчний зал, де прибульці скинули свої скафандри, справив на них ще більше враження, ніж храм. Розглядали мумію міжзоряного мандрівника, мозаїку, що широким поясом охоплювала стіни залу, і кожен відчув подих запаморочливо далеких просторів, подих, що доходив із темних глибин часу.

Ольга тільки побіжним поглядом ковзнула по мозаїках, а на мумію навіть не глянула. Попрямувала до Жаннети, що сиділа біля підніжжя статуї, і, не ждучи, поки їх познайомить Микола, заговорила з дівчиною. Коли Загорський підійшов до них, Ольга вже розпитувала Жаннету про обставини тієї трагічної події, розпаковувала якийсь новенький апарат. Миколі сказала:

— Є підстави вважати, що це одне з явищ променевої контузії.

— Як, як ви сказали? — Жаннета аж подалася вперед.

Її погляд краяв Миколі серце.

— Променева контузія… — лагідно сказала Ольга.

— Я теж так думав, — додав Микола.

— А це… незворотне явище? — спитала Жаннета.

В її голосі бриніла тривога.

— Заспокойся, Жаннето, — з якоюсь особливою теплотою сказав Микола і поклав їй руку на тендітне плече. — Ти побачиш свої галактики…

— І ми закінчимо симфонію, Миколю?

— Ми її будемо творити усе життя.

Ольга зітхнула і, повернувши вмикача на чорній кришці апарата, промовила вдавано веселим голосом:

— Ви й так побачили, Жаннето, більше, ніж я, а ще стільки вам одкриється!

— Ви також думаєте, що зір відновиться? — Жаннета вхопила Ольгу за руки. — Скажіть, скажіть!

— Обов’язково! — Ольжин голос дзвенів. — У нас є великий досвід ще з тих років, коли доводилося лікувати жертви останніх випробувань у Сахарі… Будете, будете бачити!

Вони тиснули одна одній руки, а Микола стояв зворушений чистотою людських почуттів.

На плато, залитому сонцем, стоять дві ракети, націлені в чорне оксамитове небо. Обидва екіпажі добре попрацювали, щоб звести на лапи-амортизатори «Комету-1». І хтось із новоприбулих космонавтів раптом вигукнув:

— В небі — Земля!

Цей вигук радіохвилі хлюпнули в шлемофони, і кожен задер голову, щоб подивитися на Землю. І так вони довго стояли непорушно, посилаючи рідній планеті промені своїх очей, свої чуття і думки. А вона сяяла на чорному тлі рівним голубим сяйвом, — дивовижна куля, що навіть з цієї віддалі вражала своєю величиною і величчю.

В небі — Земля!

Космонавти ще в польоті бачили її збоку, охоплювали її зором усю, але зараз у цих словах була новизна відкриття. Так, так, відкриття. Бо досі, власне, ніхто не загострював на цьому факті уваги. А в цю мить усіх вразила думка: та це ж справжнє чудо, що над головами сяє Земля; Земля з її океанами і морями, річками і лісами, рівнинами і гірськими кряжами; Земля з її містами і селами, кораблями і електровозами, доменними печами і гідростанціями; Земля з її вітрами і циклонами, з її дощами і снігопадами, блискавками і громами… Як же далеко сягнули люди в своїй невтомній діяльності, у своєму нестримному розвитку!

Захоплені очі дивилися на осяйну кулю.

В небі — Земля!

Ніч була напрочуд гарна — тиха, ясна і тепла. Над головою беззвучно плинув Чумацький Шлях, наче срібна ріка. Його туманний обшир навівав на людей якісь невиразні почуття. Там, далеко-далеко, міріади сонць і планет зливалися в одне сяйво, примарне і неймовірне. Невже й там є Землі, населені мислячими істотами? Невже й там є щастя і страждання, радість і смуток?

Із-за темної стіни дерев нечутно виплив Місяць. Його бліде світло залило подвір’я обсерваторії, і тепер було добре видно і круглі павільйони із сферичними дахами, і кількох людей, що мовчки сиділи на лавочці біля головного корпусу. Тут було дві жінки, юнак та двоє підлітків — хлопчик і дівчинка. До молодшої жінки тулилася дівчинка, певно, її дочка, біля старшої вмостився хлопець, дуже схожий на юнака, що сидів на краю лавочки. Та воно й не дивно, що вони схожі, це ж сини Петра Петровича, начальника експедиції, що вилетіла на Венеру. Старша жінка — то їхня мати. Молодша — сестра іншого астронавта, інженера Підгайного. Вона прийшла до обсерваторії з дочкою. Підлітки, видно, зморилися, тепла ніч насилала на них сон, і вони дрімали біля своїх