Темні уми - Олександра Бракен
Хлопці. Чому саме хлопці?
Обтріпавшись, я потягнулася до бічних дверей. Пальці стиснули ручку, але як я не тужилася, двері не зрушили з місця.
— Зу, — закричав Лаям, зиркаючи то на неї, то на мене. Дівчинка тільки склала руки на колінах, рукавиці на її руках заскрипіли, і вона невинно закліпала очима, дивлячись на нього. Так наче вона знати не знала і відати не відала, що то за «заєць» валяється у неї під ногами.
— Ми ж домовились — жодних приблудьків. — Інший хлопець захитав головою. — Ось чому ми не підібрали кошенят!
— Ох, ця любов до… — Лаям сповз на своєму сидінні, затуливши обличчя долонями. — Що б ми робили з тими кошенятами, що їх залишили в коробці?
— Може, якби твоє чорне серце не захотіло покинути їх на голодну смерть, ми би знайшли їм якийсь прихисток, де їх би любили.
Лаям у щирому подивуванні глянув на іншого хлопця.
— Ти колись збираєшся забути про тих котів, чи як?
— То були невинні, беззахисні кошенята, а ти залишив їх біля чиєїсь поштової скриньки. Поштової скриньки!
— Чабсе, — простогнав Лаям, — я тебе благаю!
Чабс? Мабуть, то жарт такий. Малий був самі шкура та кості і карпа аж ніяк не нагадував. Все у ньому, від носа до пальців, було довге та вузьке.
Він здивовано глянув на Лаяма. Не знаю, що вразило мене більше: те, що вони сперечалися через кошенят, чи те, що геть забули про мою присутність.
— Даруйте! — озвалась я, ляснувши долонею по вікні. — Чи не могли би ви відімкнути двері?
Вони на якийсь час припнули язики.
А коли Лаям нарешті повернувся до мене, вираз у нього разюче різнився від попереднього. Серйозний, але невдоволення чи підозріливості в ньому не було. Мабуть, на відміну від мого, якби ми помінялись місцями.
— Це тебе вони шукали? — запитав він. — Рут?
— Рубі, — виправив Чабс.
Лаям махнув рукою.
— Гаразд. Рубі.
— Просто відчиніть двері, прошу! — Я знову смикнула за ручку. — Я помилилася. Це була помилка! Я поводилась егоїстично, я це розумію, тому випустіть мене, поки вони нас не наздогнали.
— Поки нас не наздогнали? Розшуковці? — спитав Лаям. Він пильніше глянув на моє охляле обличчя, на зелену, наче ліс, уніформу та заболочені черевики. Не оминув навіть Псі-номерка, написаного маркером на парусиновому передку моїх черевиків. — У його очах зблиснув жах. — То ти щойно з табору?
Я відчула на собі погляд темних очей Сюзуме — Зу, — але продовжувала дивитися на Лаяма, а відтак кивнула.
— Мене витягнула Дитяча Ліга.
— І ти від них втекла? — наполегливо розпитував Лаям. Він озирнувся на Зу, щоби та підтвердила. Зу кивнула.
— При чому тут це? — встряв Чабс. — Ти ж чув її, тому відчини дідькові двері! Нам і без неї вистачає ССПівців і розшуковців за нашими головами, а тут замішана ще й Ліга. Вони, мабуть, вважають, що це ми її підібрали, а якщо оголосять, що десь по дорогах у побитому чорному мінівені валандаються фріки… — Договорити він не зміг.
— Агов, — мовив Лаям, піднімаючи палець, — не кажи такого про Чорну Бетті.
— О, даруйте, що образив ваші почуття до двадцятирічного мінівена.
— Він має рацію, — мовила я. — Пробачте, будь ласка… Я не хочу, щоби ви мали ще якісь проблеми.
— Ти хочеш до них повернутися? — Лаям знову дивився просто на мене, і його витягнуті в одну лінію губи виглядали похмуро. — Послухай-но, Зелена, це, звісно, не моя справа, але маєш знати, що хай якими брехнями тебе би годували, все це, найпевніше, є неправдою. Це не товариство ангелів. У них свої цілі, тож якщо вони витягли тебе з табору, отже, мають щодо тебе план.
Я похитала головою.
— Ти гадаєш, що я цього не знаю?
— Добре, — відповів він спокійно. — То чому ти так поспішаєш повернутися?
У його питанні не вчувалося ні докору, ні осуду, то чому ж я досі почуваюся ідіоткою? Щось запекло і задряпало у мене в горлі, поки не подалося догори, сховавшись за очима. О Боже, хлопець дивився на мене з таким співчуттям і жалем, як дивляться на вуличне цуценя, яке збираються приспати. Я не знала, чим були емоції, що переповнювали мене, — злістю чи зніяковінням, бо мені бракувало часу, щоби визначитися із цим.
— Ні, але я не можу… я не хотіла втягувати вас у… власне, я втягнула вас, але..
Краєм ока я помітила, як Зу, пересунувшись з насидженого місця, потягнулася до мене. Я відсахнулась,
