Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний
За високим товстелезним окоренком сидів, підперши морду коліньми передніх ніг, худющий Осел. Морда йому видовжилась, наче товкачка, одяг звисав, лопатки випирали, та навіть копита покришились. Великі очі сумовито дивилися на відвідувачів.
— Ось якого ми злочинця спіймали! — доповів старший Зайченко.
— Хіба ви мене спіймали? Я сам…
— Добре, добре, — засурмив Осел. — Ми з тобою побалакаємо. А ви, — наказав Зайченкам, — тим часом впіймайте і приведіть сюди Сірого Вовка.
Зайченки злякано перезирнулися, затремтіли.
— Коли ви наказуєте… — пробелькотів старший. — Тільки ж той… У Вовка такі гострі зуби…
— А ви поясніть йому, що я звелів його заарештувати, — мовив бундючно Осел. — Ідіть.
Коли Зайченки пішли, Осел звісив вуха, поглянув на затриманого.
— Ну, признавайся, злочинцю…
— Я ніякий не злочинець… — почав Дем’янко, та Осел його перебив:
— А чого ж, коли Зпіченко доповів, що спіймали злочинця, ти не заперечував своєї вини, а тільки доводив, що вони тебе не спіймали? Отже, ти визнав себе злочинцем. І Лис Микита заявив, що ти полював на стару Черепаху. Скажи мені, чому ти не пасешся, а полюєш?
— І зовсім я не полюю! — заволав Дем’янко. — Я ніякої їжі не вживаю.
— Го-го-го! — затрубив Осел. — Чи ти гадаєш, що я дурний? Усе, що рухається, потребує їжі. По собі знаю.
— Та я ж електронний, нащо мені та їжа!
— Хочеш мене обдурити!? А де ж тоді Черепаха поділася? Де, я питаю? Коли б винен був Лис Микита, то чого б він заявляв, га! І чомусь ні на кого не кажуть — ні на Зайця, ні на Білку, ні на Барана, а тільки на тебе. Чому?
Дем’янко стояв ні в сих ні в тих. Ну, що тут скажеш?
Тим часом повернулися Зайченки.
— Привели Вовка? — спитав Буриданович.
— Та ми йому сказали…
— А він що?
— Та не розчули, бо далеко було!
— У вас поганий слух, — буркнув Осел і знову поглянув на Дем’янка Дерев’янка. — Ага… тепер про вуйка Неїжмеда… Нащо ти скалічив бідолашного Ведмедя і його Ведмедиху? Він готувався стати пасічником — такий старанний звір, а ти бач, що скоїв…
— Я, отакий маленький хлопчик, і скалічив двох здоровенних ведмедів? — здивувався Дем’янко. — Та що ви, дядьку Осел…
Буриданович знесилено ворухнув головою і невдоволено пробурчав:
— Тільки не викручуйся, а зізнавайся чесно.
Зачувши про чесність, Дем’янко зрадів. Адже він справді хлопчик чесний. Так і сказав Буридановичу. Розповів, як усе трапилось: як він старався зробити добре діло, допомігши Неїжмедові написати про пасічникування, як потім вуйко хотів його потрощити, як він тікав і як перед урвищем розпластався на землі, а ведмідь перескочив через нього і шелеснув униз…
— От бачиш, — слабіючим голосом промовив Буриданович, — патякаєш про добрі діла, а сам, рятуючи свою шкуру, призвів до того, що Неїжмед став інвалідом. Упав у глибокий яр, та на камінцях і пеньках, сердешний, зламав собі лапу й вибив око. До того ж і шубу продер в багатьох місцях. Он що ти накоїв.
— Та хіба ж я винен, що він… — почав Дем’янко, але Буриданович перебив:
— А сердешна ведмедиха, мати двох малих діток? Коли б ти не заманив її на тонку гілку…
— Гілка товстелезна! — вставив Дем’янко.
— Бач, який ти ще неосвічений, — скрушно сказав Буриданович. — Для тебе — товста, а для ведмедихи — тонка. Усе на світі відносне. Це треба розуміти.
Він зітхнув і надовго замовк. Стурбовані Зайченки спитали в один голос:
— Як ваше здоров’я, Буридановичу?
— А-а… Яке вже там здоров’я, коли я нічого не їм? — зітхнув Осел. — Відколи я пішов на підвищення, не спожив і травинки, не випив і краплі води.
— Тепер же у вас дві копиці сіна і дві криниці!
— Отож то й біда, що дві і дві… — зітхнув Осел і додав: — Та ще й однаковісінькі.
— То чому ж ви не їсте й не п’єте?
Буриданович хитнув головою, вона зісковзнула з його колін і важко впала на пень. Так стукнуло, що Зайченки аж підскочили. Бідолашний Буриданович ледве потім звів голову і, знову підперши її передніми коліньми, сумно подивився на Зайченків:
— Чому я не їм і не п’ю? Ех, темнота, темнота… Ви, мабуть, і не здогадуєтесь, що, окрім капусти й моркви, на світі є ще така мудра наука, як філософія. Коли б ви, Зайченки, були мудрими, то не дивувалися б з того, що от я маю дві копиці калорійної трави, а сам голодую…
— То ви ж так здохнете! — прохопився старший Зайченко.
— “Здохнете”… — повторив Буриданович. — Хоча б говорити культурно навчився… Дві копиці сіна — це не просте діло, як вам здається. Ну от, підійду я до однієї — смикну віхоть та й почну споживати. А чому, дозвольте спитати, я маю віддати перевагу цій копиці? Чому не почати другої?
— Ну, то смикайте з другої.
— Тоді я вас запитаю: а чому не з першої?
— Ну, то…
— От вам і “ну, то”… Краще я загину голодною смертю, аніж бездумно почну якусь копицю.
Буриданович, певно, втомився від балачки, бо деякий час знову сидів мовчки, навіть очі заплющив. Потім таки завершив справу нашого електронного хлопчика — наказав посадити Дем’янка в глибоке дупло і не випускати, аж поки не признається, що він винен у всіх гріхах. А коли признається — послати його пасти молоденьких черепах. Щоб мав змогу виправитися.
