Хранителі - Дін Кунц

— Я так не вважаю, — сказав Трейвіс. — Ти, напевно, не розумієш, наскільки ми далеко заїхали на північ. У нас була машина, тій істоті довелося би бігти за нами, а таке неможливо. Що б це не було, воно вже далеко позаду. Ейнштейне, воно залишилось у Богом забутому окрузі Оріндж і, звичайно, ні сном, ні духом не відає, куди ми поїхали. Не хвилюйся через це, зрозумів?

Ейнштейн понюхав і облизав руку Трейвіса, наче на знак згоди і вдячності, але після цього знову виглянув у вікно і ледь чутно заскавчав.

Трейвісу довелося кликати його назад до спальні. Там пес захотів лягти біля хазяїна. Трейвіс дозволив, щоб заспокоїти тварину.

На даху бунгало завивав вітер.

Час від часу в будинку щось поскрипувало — звичні, заспокійливі нічні звуки.

Тихо гуркочучи мотором і шурхочучи шинами, вулицею проїхав автомобіль.

Виснажений психічними та фізичними потрясіннями того дня, Трейвіс незабаром заснув.

Перед світанком він спросоння побачив, що Ейнштейн знову стоїть на варті біля вікна спальні. Напівсонний Трейвіс покликав пса і мляво поплескав долонею по матрацу. Але Ейнштейн не залишив свій пост, і Трейвіс знову занурився у царство Морфея.

1

Наступного дня після зустрічі з Артом Стреком Нора Дейвон довго гуляла, щоб вивчити ті частини міста, в яких вона жодного разу не була. До цього вона раз на тиждень робила короткі прогулянки з Вайолет. З тих пір, як стара померла, Нора продовжила виходити на прогулянку, хоч і рідше, і не далі шести-восьми кварталів від будинку. Сьогодні вона піде значно далі, і це стане її першим, хай і незначним кроком на довгому шляху до свободи та самоповаги.

Перед виходом Нора вирішила, що по дорозі зайде у якийсь ресторанчик і перекусить. Щоправда, вона ніколи не була в таких закладах, тому перспектива спілкування з офіціантом та сидіння в компанії незнайомців страшенно лякала Нору. Тому вона у паперовий пакет спакувала одне яблуко, апельсин і два вівсяних печива. Нора вирішила поїсти на самоті в якомусь парку. Уже це було проривом. Крочок за крочком.

Небо було чисте, а повітря тепле. Дерева у своєму свіжому яскраво-зеленому буянні виглядали вже геть по-весняному; вони хиталися від легкого вітерцю, якого вистачало лише, щоб захиститися від спекотного сонця.

Поки Нора йшла повз доглянуті будинки, частину з яких було збудовано у різних стилях іспанської архітектури, вона з цікавістю розглядала двері та вікна, розмірковуючи про людей, які там жили. Вони щасливі чи сумні? Кохають когось? Яка музика та книги їм подобаються? Що люблять їсти? Чи планують вони провести відпустку в якомусь екзотичному місці або ж вечір у театрі, відвідати нічний клуб?

Раніше Нора ніколи не цікавилася цими людьми, бо розуміла, що вона з ними ніколи не перетнеться. Думати про них — марна трата часу і сил. Але тепер…

Коли Нора стикалася з іншими перехожими, то опускала голову і відвертала обличчя, як і раніше. Але сьогодні в неї вистачило сміливості подивитися на декого з них. На її подив, чимало посміхалися їй і віталися з нею. Своєю чергою Нору ще більше здивувало те, що вона віталася у відповідь.

Біля окружного суду Нора зупинилася, щоби помилуватися жовтим цвітом юки[12] та яскраво-червоними бугенвіліями, які вилися отинькованою стіною крізь візерунчасті ковані ґратки по одному з високих вікон.

Дійшовши до місіонерської церкви Святої Варвари, побудованої у 1815 р., Нора зупинилася біля парадних сходів, вивчаючи величний фасад старовинного храму. Вона пройшлася внутрішнім двором, де був Священний сад, а тоді піднялася на західну дзвіницю.

Поступово Нора почала розуміти, чому, висновуючи з багатьох прочитаних нею книжок, Санта-Барбару називали одним із найгарніших місць на землі. Вона прожила тут майже все життя, але постійно ниділа в будинку разом із Вайолет Дейвон, а коли виходила кудись, то майже нічого не бачила, крім власних черевиків. Сьогодні Нора вперше побачила місто. Воно вразило і зачарувало її.

О першій дня Нора присіла на лавку біля озера в парку Аламеда в затінку трьох старих масивних фінікових пальм. У неї вже боліли ноги, але вона не хотіла йти додому так рано. Нора відкрила паперовий пакунок і почала свій перекус із жовтого яблука. Ще ніколи їй не було так смачно. Оскільки вона добре зголодніла, то також швидко з’їла й апельсин, склавши лушпайки назад у паперовий пакунок, відтак взялася було за вівсяне печиво, коли поряд із нею на лавку присів Арт Стрек.

— Привіт, красуне.

Він був одягнутий у блакитні спортивні шорти і кросівки для бігу, а також у білі гольфи. Проте він точно не бігав, бо навіть не спітнів. Це був м’язистий чоловік із широкими грудьми і темною засмагою. Від нього віяло маскулінністю. Він одягнувся так лише для того, щоб похвалитися своїми м’язами, тому Нора одразу опустила очі.

— Соромишся? — запитав він.

Нора не могла говорити, бо шматок печива застряг у неї в роті, а слина раптом кудись зникла. Вона боялася, що похлинеться, якщо проковтне печиво, але й виплюнути його було ніяк.

— Солоденька сором’язлива Нора, — сказав Стрек.

Подивившись униз, Нора запримітила, як сильно у неї тремтить права рука. Печиво розкришилось у долоні, і крихти сипались на тротуар просто їй під ноги.