Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс
– Вас щось турбує? – ввічливо запитав старий.
– Ні... власне, так. Зрозумійте, ми аж ніяк не чекали зустріти тут живу людину. Я гадав, що ви давно вимерли або... не знаю...
– Вимерли? – здивувався старий. – Господи, ні, звичайно. Ми просто спали.
– Спали? – перепитав Артур.
– Бачите, нині ми переживаємо затяжний економічний спад, – сказав старий і замовк. З усього було видно, як мало турбує його, зрозуміло це Артурові чи ні.
– Ви говорили про економічний спад? – зрештою нагадав йому Артур.
– А, так-так, Всегалактична криза вибухнула п’ять мільйонів років тому, і будувати планети на замовлення – на таку розкіш не кожен спроможеться... Ви ж знаєте, що ми спеціалізувались на будівництві планет? – поцікавився він не без гордості.
– Звичайно, – відповів Артур, – але я вважав...
– Захоплююча справа, скажу я вам, – його очі заблищали. – Найкраще мені вдавались узбережжя. Ви навіть уявити собі не можете, яка це утіха – вигадувати нові форми, скажімо, фіордів... Але потім, – він замислився, намагаючись впіймати загублену ниточку розмови, – економіку почало лихоманити. Ми підрахували, що найдоцільніше було б просто проспати важкі часи. Ми запрограмували комп’ютери на те, щоб вони розбудили нас, коли криза закінчиться.
Старий подавив позіх і повів далі.
– Ми підключили їх безпосередньо до інформаційних центрів провідних бірж Галактики. Тільки-но ситуація зміниться на краще, тільки-но люди знову зможуть скористатися послугами нашого дорогого сервісу, комп’ютери повинні нас розбудити.
Артур – постійний читач газети "Гардіан" – був уражений.
– Але ж це нечесно!
– Хіба? – здивувався старий. – Можливо, я дещо відстав від життя. Скажіть, це ваш робот? – запитав він, указуючи на дно кратера.
– Ні, – долинув знизу скрипучий металічний голос. – Я – свій.
– Я б не називав його роботом, – буркнув Артур. – Швидше це хмура електронна машина.
– Однаково, накажіть йому підійти сюди, – мовив старий. Артура здивували рішучі нотки, що несподівано зазвучали в його голосі. Він гукнув Марвіна. Той, зібравши останні сили, підвівся й посунув схилом, намагаючись шкутильгати якомога дужче.
– Гаразд, – сказав старий, – залиште його тут. Але вам слід поїхати зі мною. Ви побачите багато цікавого.
Він повернувся до свого літального апарата, який без видимого виклику знявся вгору й полинув до них крізь темряву.
Артур подивився вниз на Марвіна, який шкандибав на дно кратера, вдаючи, що це вимагає від нього неймовірних зусиль, і щось бурмочучи.
– Рушаймо, – гукнув старий, – рушаймо, а то ми спізнимося.
– Куди ми можемо спізнитись? – здивувався Артур.
– Як ваше ім’я, людино?
– Дент. Артур Дент.
– Так от, куди треба, Дентартурденте, – сказав старий, – вважайте моє нагальне прохання ультиматумом. – В очах його засвітився сум. – Я ніколи не вмів ставити ультиматуми, хоча, як я чув, інколи це досить ефективний засіб. – Якийсь він чудний, цей старий, – промимрив Артур собі під ніс.
– Даруйте? – перепитав старий.
– Ні, я нічого, вибачте, – збентежено сказав Артур. – Гаразд, то куди ми прямуємо?
– Сідайте в аерокар, – старий вказав Артурові на місце в кабіні. – Ми вирушимо у надра планети, де зараз діється велике таїнство пробудження цивілізації від п’ятимільйоннорічного сну. Магратея прокидається.
Умощуючись на сидінні, Артур мимоволі тремтів. Його мучила невідомість, і аерокар добряче трясло. Він позирнув на непроникне обличчя свого супутника, що освітлювалось відблисками від панелі з приладами.
– Перепрошую, можу я дізнатися ваше ім’я?
– Ім’я? – у голосі старого пролунали знайомі сумні інтонації. – Мене звати... Слартібартфаст.
Артур мало не пирснув.
– Перепрошую? – сказав він, удаючи, що закашлявся.
– Слартібартфаст, – тихо повторив старий.
– Слартібартфаст?
– Я ж попереджав, що моє ім’я вам нічого не скаже, – старий кинув сумний погляд на Артура.
Аерокар нечутно летів у темряві.
Розділ 23
Усі знають, що насправді речі виявляться зовсім іншими, ніж видаються на перший погляд. Так, наприклад, мешканці Землі завжди вважали себе розумнішими за дельфінів, їхня упевненість опиралась на такі важливі винаходи, як колесо, Нью-Йорк, війни й багато, багато іншого. А що можуть дельфіни? Лише гратися. Дельфіни, в свою чергу, вважали себе розумнішими за людей з тих самих причин.
До речі, про зруйнування Землі дельфіни дізналися набагато раніше, ніж люди. Вони затратили багато сил, щоб попередити людство про небезпеку, але усі їхні спроби вийти на контакт трактувались не інакше, як бажання пограти в м’яча, а інтелектуальне свистіння – як випрохування ласощів. Врешті-решт, вони зневірилися й полишили Землю за день до прибуття вогонів.
Останнє повідомлення їхнього останнього представника – надзвичайно складне подвійне сальто спиною вперед через кільце з насвистуванням мелодії "Зоряно-смугастий прапор" було витлумачено, як великий успіх дресирувальників. Насправді ж повідомлення означало: "Прощавайте, і дякуємо за рибу".
На планеті Земля існував ще один вид, який був навіть розумнішим за дельфінів. Його представники більшу частину життя проводили у дослідних лабораторіях, де вони обертали колеса й ставили надзвичайно складні й тонкі експерименти над людьми. Невірне тлумачення їхньої поведінки людьми цілком їх задовольняло.
Розділ 24
Аерокар нечутно мчав крізь холодну магратейську ніч. Певно, здалеку він видавався тендітною повітряною кулькою. Супутник Артура поринув у роздуми. Артур спробував зав’язати розмову. Старий відповідав ввічливо, але односкладово, незмінно цікавлячись, чи зручно Артурові сидіти.
Артур спробував вирахувати швидкість аерокара, але за вікном було так темно, що розгледіти якісь наземні орієнтири було неможливо. Аерокар летів плавно, так, що здавалося, ніби він стоїть на місці.
Вдалині спалахнув вогник, який за кілька секунд так збільшився, що Артур зрозумів: він мчить до них з величезною швидкістю. Цікаво, що ж це за корабель? Артур напружив зір, але не розгледів нічого, що б свідчило про його розміри або хоча б про його форму. Раптом він збагнув, що аерокар змінив напрям і круто пішов униз – наче на зіткнення з світловою плямою. Швидкість зближення була така велика, що
