Льодовиковий період - Еберхард Паніц

Слухаючи їхню розмову, я зробив висновок, що вони вже давно сперечаються, бо вона не давала йому вийти з готелю й приступити до виконання якихось там службових обов’язків на вокзалі. Він не звертав уваги на її крики, вважаючи своїм обов’язком бути на службовому місці, якщо навіть зовсім припинився рух поїздів.

— Усе знову налагодиться, — запевняв він уперто. Потрібно, мовляв, повідкидати сніг, посколювати кригу з рейок і стрілок, почистити й натопити в депо, де стоять локомотиви, інакше ні завтра, ні післязавтра, ні наступного тижня, взагалі ніколи й думати не можна буде про те, щоб розпочати все заново. — Бува всі вже давно посходилися й чекають на мене!..

Коли жінка показала на його ноги, він лише тоді усвідомив, що стоїть босий, у самих шкарпетках, та й зодягнений у форму, яка годиться для роботи в конторі, однак непридатна для такого катастрофічного випадку. Він, трохи зніяковівши, раптом помітив мене й запитав, чи не зміг би я йому позичити черевики.

Не вагаючись, я відповів:

— Ні, я ще в скрутнішому становищі. — Він же бачив — на ногах у мене немає навіть шкарпеток, не кажучи вже про піджак і пальто. Мій верхній одяг висів, очевидно, на стільці в номері, де були Ева з Аншюцом; я закутував у нього свою сестру, щоб не заклякла від холоднечі. Я ввесь час розтирав їй і собі снігом вуха, ніс, руки й навіть ноги, тому ми й добралися сюди, не обморозившись. — Не шукайте більше своїх черевиків, це марне, — сказав я хлопцеві. — Буде найкраще, коли ви примиритеся, як і кожен отут, і не важитимете життям.

Жінка закивала. Певно, їй сподобалося, що я не виказав, де сховано взуття. Коли вона потім запитала, чи маємо ми шанс урятуватися, я впевнено відповів:

— Цей притулок — краще, ніж нічого. Що більше буде нас, то ліпше. Одинак, який на щось би тепер зважився, просто пропав би.

Ця гарна, хоч і неохайно підфарбована й так же неохайно зачесана жінка в нічній сорочці й халаті, раптом пригорнулася до мене й сказала:

— Ви — той, про кого я ввесь час мріяла!

Тоді дзвінко засміялася й почала глузувати й з одягу, в якому ми розташувалися біля каміна, й зі старих занедбаних меблів у фойє готелю «Артус».

— Хоча це й не першокласний готель, — докинула вона, — однак раніше тут бували й поважні особи. Тоді, ще дівчиськом, я навіть не наважувалася сюди заходити. Ще позавчора я запитала цього хлопця: «Чи ти зможеш за нього сплатити?»

Молодому чоловікові, здається, не сподобалося, що вона так розбазікалась. Однак жінка говорила й говорила, і я дізнався, що їй, як артистці, запропонували роботу в цій місцевості. На тутешній пересадочній станції, куди не прибував уже жоден поїзд, вона, мовляв, стояла сама й чіплялася до кожного, на кому бачила формений одяг, гадаючи, що це — військовий.

— Найщасливіша помилка в моєму житті, — сказала вона посміхаючись. — Немає людини, яка б заслуговувала більшої любові. Немає людини, яка з більшою відповідальністю ставилася б до виконання своїх обов’язків, ніж він. Взагалі, немає людини, яка більше думала б про інших. — Жінка розстебнула на юнакові шинель і зняла її з нього, а він уже не заперечував. — Чудово! Твоє обличчя стане зараз червонішим від вогню. Погодься, якби не я, ти лежав би десь у снігу нерухомий, блідий і безмовний.

Залізничник відійшов од неї й нерішуче підступив до дверей. Очі його нишпорили по підлозі, він і досі сподівався знайти черевики. Посміх на обличчі жінки зник; зблизька вона здавалася молодою й спокусливо-гарною.

Певний час ми сиділи втрьох за столом, однак справжня розмова в нас так і не зав’язалася. Ті двоє ще не дійшли згоди, як поводитись у нинішній скруті. Я замовк, бо залізничник зовсім не дослухався до моїх порад.

Моя присутність його дратувала, він, здається, ще й ревнував, бо жінка наговорила мені цілу купу компліментів. Важко було стриматись і собі не сказати чогось приємного. Думалося, наступні дні не будуть для нас такими жахливими, якщо між нами й надалі пануватиме взаєморозуміння.

Жінку звали Ксенія, молодого залізничника — Карл-Гайнц; за його надмірну старанність вона глузливо називала його хатнім гномиком. Їхні прізвища я почув трохи згодом. Минуле тепер більше не існувало, про нього треба було забувати. Пам’ятали тут лише єдину, не дуже давню подію, однак висловлюватися про неї не наважувався ніхто. Судячи з вимови, Ксенія була родом з Північної Німеччини, а Карл-Гайнц — із Фогтланда. Ксенія, схилившись до Карла-Гайнца, передражнювала його співучу саксонську говірку, якщо хотіла сказати йому щось приємне.

Поки вони так довірливо шепталися, з’явився ще один мешканець готелю. Це був високий і кремезний тридцятирічний бородань, лісник тутешнього лісового масиву. Ксенія відрекомендувала мені його; звався він Андреас і мав четверо дітей.

— Три хлопчики й дівчинка, всі ходять до школи, — сказав лісник. — Незабаром закінчаться канікули, і я хвилююся: що ж то воно буде?..

Тиждень тому він одвіз своїх дітей до батьків дружини, в недалеке село, церковну дзвіницю якого можна було побачити й звідси.

— Але ж зараз нічого не видно, — сказав він. — Що трапилося?..

Удень він попрощався з дітьми, а вночі прийшов до пам’яті в ось цьому готелі. Лісник тримався непевно на ногах. Він підступив до вікна й сперся на дошки, якими воно було забите, але даремно вдивлявсь у ранкові сутінки — довкола не лишилося каменя на камені, не видно було жодного деревця чи куща ні на засипаних снігом пагорбах, ні в долині.

— Ще надто рано, ми вас не збудили? — запитала Ксенія, щоб відвернути його увагу, й простягла до нього руку. — Сідайте до нас, мусимо якось миритися. — Вона подала йому