Льодовиковий період - Еберхард Паніц

Нарешті, повільно переставляючи ноги й щось собі буркочучи, сходами зійшов Аншюц, умитий, щойно поголений.

— Я ж вам казав, — звернувся він до нас, дзеленькаючи ключем від кімнати. Підморгнувши, він дав його Еві й посміхнувся, мовляв, і мені, братові, теж можна чимось зарадити, лише треба трошки потерпіти. — Готельна прислуга збилася з ніг, до таких речей вона була не підготовлена. Але зрештою все залагоджено, не хвилюйтесь.

Я й не огледівсь, як зостався сам біля каміна й знову підкинув дров у пригаслий вогонь. Тим часом догоріла більшість свічок, із темного кутка вийшла кицька, спорожніла вже й пляшка. Кицька, чорна як смола, з білою головою, позіхнула, потерлася біля моїх босих ніг і пирхнула, коли з каміна посипались іскри. Я руками затулив од них тваринку, таку світло боязливу й водночас таку ласкаву. Лютий мороз — це було не найгірше в нашому становищі. Певною мірою сніг нас порятував. Коли почнеться відлига, зразу ж почнеться й оте страхіття, не виключено, що кожен наш крок буде кроком до загибелі. Ми мали зовсім обмаль часу, щоб усе зважити і, хай там що, глянути правді в очі.

Насамперед я пішов слідом за кішкою; вона повела носом біля двох-трьох дверей, перед якими стояло взуття. Виходить, що й крім нас у цьому готелі є пожильці, на яких можна розраховувати. Легковажний Аншюц, очевидно, щоб нас підбадьорити й вселити бажання вижити, намагався применшити наслідки страшної катастрофи. До моєї думки майже ніхто не прислухався. Йдучи за кішкою, я раптом побачив на першому поверсі Евині чобітки, які стояли поруч з його черевиками. Здавалося, тут так заведено — покладатись у всьому на готельну прислугу. Скрізь у цьому коридорі стояло взуття перед дверима — добрий десяток чоловічого й жіночого взуття, були там і дитячі черевички, і пара чобітків, на яких ще не розтанув сніг, як і на чобітках моєї сестри.

Я був босий, змерз, тож сів на останню сходинку під тимчасовим дахом і закутавсь у вовняну ковдру. Я не міг одвести погляду від дитячих чобітків, добре поношених, попросту драних, які недавно повернулися з дороги. Для ще однієї втечі вони вже не годились. Однак для такої втечі забракло б і сили, й невичерпної дитячої віри в те, що поза цими напіврозваленими стінами можна знайти інше затишне місце.

З такою думкою я й заснув і бачив себе у сні школярем, який ходить зеленою лукою. Я спостерігав за парочкою метеликів, що не розлучалася навіть у польоті. Ніжні крильця, збуджено потріпуючи в повітрі, мерехтіли всіма барвами веселки, довкола мене чулося дзижчання, починалась негода, метеликів зліталося щораз більше, вони шукали одне одного, знаходили й тоді у парі летіли супроти вітру. Мені стало страшно, і я прокинувся.

Ковдра сповзла з ніг. Клацнувши, зачинилися двері; мені здалося, ніби я побачив хлопчика років десяти, русявого й незграбного. На мій подив, маленькі чобітки зникли з-під дверей, навпроти яких я сидів, зникли й ті дві пари, очевидно, взуття батьків, позникали всі черевики з коридора перед іншими дверима, добрий десяток пар.

Украй здивований, я кілька разів пройшов коридором туди й назад. Не стало навіть моїх власних черевиків, які я поставив був сушитися біля каміна.

Я підкинув у вогонь дров, яких лишалося мало. Годинника мого теж не стало — відколи я сидів біля каміна, минуло, очевидно, вже кілька годин. Утома кудись поділася, загадкове зникнення взуття схвилювало мене. Кішка знову терлася біля моїх босих ніг, однак, коли я сів, вона пішла від мене. Недалеко від каміна стояла розмальована ваза — вкрите пилюкою чудовисько серед висохлих ялинових гілок, обвішаних срібним дощиком. Кішка злякалася цієї потвори, тоді я підійшов, заглянув у середину й побачив під сухим гіллям усі черевики з верхнього і нижнього поверхів, свої — теж. Якогось особливого значення я цьому не надав і ледь був не розреготався. Якби захотів, то безпомильно міг би порозставляти майже все на свої місця. Однак сміх застряв у мене в горлі; хоч би що я зробив, усе скидалося б на божевілля. Навіть узутим ніхто не міг би піти з цього будинку, тому я й не зачіпав того взуття, а кішку прогнав од вази.

Можливо, я помиляюсь, але мені здалося, наче в коридорі верхнього поверху я побачив хитре, однак знеможене й перелякане дитяче обличчя. Що безвихіднішим було моє становище, то барвистіші й привабливіші картини вимальовувалися в мене перед очима. Страшно було б, якби всі оті черевики під дверима виявилися лише витвором хворої фантазії. Я хотів упевнитися в собі й ще раз підійшов до вази, обмацав кожен черевик і взяв у руки дитячі чобітки, на яких уже розтанув сніг, а до підошов поприлипало (це знову було наче вві сні) щось схоже на зелену травичку. Я з полегшенням поклав їх назад.

Це сталося тієї хвилини, коли десь на другому поверсі рипнули двері й почулися голоси. Хтось схвильовано забігав туди-сюди; говорили про якусь місцевість і вокзал, точно я не міг розібрати. Лише коли підійшов до сходів, то побачив юнака, котрий, тримаючи перед собою запалену свічку, рачкував по підлозі й шукав свої черевики. Спершись на поруччя і накинувши на яскраво-червону нічну сорочку чорний халат, там стояла темноволоса жінка років за сорок.

— Та не займайся дурницями, сиди тут! — сказала вона, нагнувшись і вхопивши його за руку. — Нема вже там ніякого централізованого поста, немає ні колій, ні поїздів, навіть електрики. Невже ти глухий і сліпий?

Надходив ранок; крізь забиті дошками потрощені вікна проникало слабеньке світло. Буря вщухла, однак сюди задувало дрібнесенькі сніжинки. В миготінні свічок хлопець, не звертаючи на мене ніякої уваги, спустився сходами вниз. Він застебнув свій залізничний кітель, потягся за шинеллю та кашкетом, які висіли біля каміна, й кинувся до дверей.

— Та це ж божевілля! — вигукнула жінка, вчепившись у нього, не пускаючи на