В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

Сенсаційне повідомлення агентства Нью-Вельт. Монако. Як відомо, всі держави світу здійснили повне і цілковите роззброєння. Ніхто й не підозрював, що після цього князівство Монако стало наймогутнішою у воєнному відношенні країною! Вчора представники міжнародної контрольної комісії виявили, що охорона князівського палацу має автомат і ящик з наповненими касетами. Князь запевнив членів комісії, що зброя не призначалася для агресії.

Інцидент швидко владнали: автомат розібрали і викинули в море разом із набоями. Численні кінооператори зафіксували цю історичну подію…»

Ольга і цю замітку повернула на своє.

— От бачиш, — сказала вона, — тепер, коли не загрожують війни, тільки б жити і жити, а ти рвешся кудись, ризикуєш. І навіщо це тобі потрібно?

Микола й собі ліг у траву, поклав голову на Ольжині коліна.

— Ну, Оленько, золота моя, дорога, ну скажи, як тобі довести, щоб ти усвідомила, що космічний політ — це моя давня мрія, це те, без чого моє життя стало б пустелею? Ну скажи.

Оля кусає травинку.

— Коли ось ці тренування мало не призвели до катастрофи…

— Ну що ти, люба. Стрибки з парашутом — це мій улюблений спорт.

— А центрифуга? А падаюча кабіна?

— Усе, все пройду, Оленько, — і центрифугу, і кабіну, і всілякі камери, — а на Місяць полечу! — Він схоплюється, бере парашут. — Я вже став радистом, механіком! Невагомість витримую добре. А ти кажеш… Ходімо!

Ольга іде мовчки, толочить високу траву. Нарешті обзивається:

— Навіщо ти себе мучиш, Колю? Ну навіщо? На землі так гарно… Чого тобі тут не вистачає для щастя?

— Ти повторюєшся.

— Істина від повторення…

— Скажи щось оригінальніше.

— Оригінальніше? — Ольга зупинилася, обличчя їй враз пройнялося гнівом, очі заблищали. — Ти славолюб! Егоїст! Ти не любиш мене!

— Оце щось нове… — усміхається Микола, а сам думає: «Вона ще гарніша, коли сердиться». — Ну заспокойся, примхливе дівчисько, заспокойся…

Раптом Ольга заплакала. Сльози так і покотилися по її обличчю.

— Ну, Олю…

Микола розгубився. Він ніколи не бачив, як вона плаче, і тепер не знав, що робити.

— Перестань, Олю… Що ти, як маленька…

Дівчина зупинилася, почала долонями витирати сльози. Микола, мимоволі усміхнувшись, дав їй хусточку.

— Коли б ти хоч трошки любив мене… — переборюючи схлипування, заговорила Оля. — В тебе хороша робота, чудова квартира…

— А ще краща наречена!

— Нащо ці жарти? — Оля блиснула на нього очима. — Все, все у тебе є. Чого тобі на той Місяць?

— Постарайся зрозуміти…

— Композитор у ньому прокинувся! Так що — хіба не можна писати музику тут, на Землі?

Вона аж руками розвела, аж оглянулася навколо, ніби показуючи йому свою рідну планету, вкриту травами і лісами. Погляд її говорив ще більше, аніж слова.

«Поглянь, яка чудова земна краса! Де ще в космосі є отакі кольори, отакі аромати?»

І сама вона була втіленням отієї земної краси, яка не може не хвилювати. Микола аж засміявся, вхопив її за плечі, притягнув до себе:

— Яка ж ти гарна!

— Що, згоден? Згоден? — по-своєму зрозуміла його Ольга. — Не полетиш? Відмовишся?

— Коли б усі так думали, як ти, Олю, то Америка була б і досі не відкрита. А зараз перед нами — космічні континенти…

— Хіба нікому летіти? Експедиція дуже небезпечна.

— Оце не егоїзм, правда? Хай інші наражаються на небезпеку, а ми давай сидіти в затишних квартирах!

Ольга замовкла. Більше їй нічого сказати оцьому здоровенному хлопчиськові, видно, його не зупиниш. Він взагалі якийсь несамовитий. То був за радіо вхопився — про все забув: кіно, театр, стадіон. Тепер музика і проклятущий космос…

— Людство виходить із земної колиски… Як це прекрасно! — замріяно, з душевною теплотою заговорив Микола. — У стародавніх греків була легенда про музику небесних сфер… Тепер ми почуємо її! І для цього треба бути там, у космосі…

— Ти невиправний романтик, — сердито пробурчала Оля. — Ну що ж, іди своєю дорогою.

— Олю!

Навіть не оглянувшись, вона швидко пішла вбік, до шляху, де поблискувала нікелем машина.

Микола дивився їй услід і, зосереджуючи усю свою волю, наказував у думці: «Зупинись, зупинись. Вернися назад, поки не пізно. Вернися, а то втратиш…» Хотів думати: «Втратиш мене, тобто Миколу», але чомусь не міг як слід сформулювати це речення. Може, саме тому Ольга й не сприйняла його мовчазного, категоричного наказу. Вона йшла і йшла все далі від нього і з кожним кроком меншала і дрібнішала в його очах. Він мовчки посилав їй навздогін то суворі накази, то погрози, то благання — не діяло. Як не намагався гіпнотизувати її — дівчина й не оглянулась.

«Ех ти… — з гіркотою подумав Микола. — Он яка твоя любов. Ну зачекай же, сором палитиме тобі душу, коли почуєш по радіо мою космічну симфонію… частину про двох випадково закоханих. Він рвався у космос, а вона хотіла прив’язати його до землі… Скрипки розкажуть, як порвалися нитки їхнього кохання… Ти почуєш і гуркіт літака, і шелест шовку у траві, і зойки мого серця…»

Думки напливали страшенно красиві, Микола аж розчулився. Потім спитав себе: «Невже я розкис?» Махнув рукою і подався до приміщення аероклубу. Треба ж здати парашут. Відчував себе обдуреним, спустошеним.

Ніхто з членів екіпажу, крім Михайла Мілька, не помітив, що