В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

світлові плями. Вихідний пристрій діагностичної машини видав одну за одною кілька карток з наслідками досліджень. Стан організму перевірено і зафіксовано, гнучкі шланги опали. Але Іван Макарович не вставав з крісла. Дивовижний настрій не залишав його. «Можна виміряти кров’яний тиск, — думав Плугар, — можна занотувати ритми серця, його тони, можна вловити навіть радіохвилі, що їх посилає мозок. А який прилад, які електромагнітні сплески зможуть зафіксувати отой, невимовний стан душі, коли так гостро відчуваєш таємницю життя, коли хочеться і сміятись і плакати від того, що ти — людина, що ти живеш на чудовій планеті і в такий чудовий час — на світанку космічної ери».

Пролунав голос Робота:

— Іване Макаровичу, вас викликає президент Академії.

Плугар швидко встає, підходить до столу, кидаючи на ходу:

— Прошу з’єднати.

Робот ступив ближче, на грудях в нього спалахнув екран. Ще мить — і на голубому тлі з’явилася посивіла голова президента.

— Щойно ми одержали радіограму, — заговорив президент, примружуючи очі, — Міжнародна асоціація космонавтики звертається з клопотанням включити в експедицію на Місяць двох учених із Заходу.

— Які кандидатури? — сухо спитав Плугар.

Видно, що він зовсім не сподівався гостей.

— Отто Дік, фізика атомного ядра.

— Це той, що до роззброєння пропагував «чисту» атомну бомбу?

— Тепер він займається космосом.

— Хто ж другий?

Президент надів рогові окуляри і перестав мружити очі. Заглянув у якусь картку, відповів:

— Жаннета Барб’є, астрофізик, авторка оригінальної космогонічної гіпотези. Вона досліджує взаємопроникнення галактик і хотіла б провести спостереження з Місяця.

— Все це ускладнює підготовку, — не втерпів нарешті Плугар.

— Я вас розумію, Іване Макаровичу, — лагідно сказав президент. — Але… нам треба порадитись. Прошу вас протягом дня прибути до Президії.

— Буду, — хитнув головою Плугар.

— Лікаря підібрали? — поцікавився президент.

— Проходить комісію…

— Ну, гаразд, так я вас жду, — сказав президент, і його зображення на екрані Робота наче заволоклось туманом.

Екран погас.

ЩО ЛЮДИНІ ПОТРІБНО ДЛЯ ЩАСТЯ

Там, де починаються луки, машина зупинилася. За кермом сиділа дівчина в синьому беретику. Вискочивши з машини, вона почала пильно оглядати голубе шатро неба. Беретик її сповз і впав на асфальт, — не підняла його доти, доки не обстежила всього видноколу. Спохватилась, взяла в машині забутого бінокля і, тримаючи його біля грудей, насторожено слухала.

Нарешті почулося далеке гудіння — таке далеке і таке невиразне, що іншим разом вона й не почула б його. А зараз її загострений слух сприймав найменші коливання оцього прозорого, байдужого повітря.

— Летить! — чи сказала, чи, може, тільки хотіла сказати дівчина.

Швидко націлила бінокль у небо — туди, звідки, посилюючись, долинав гуркіт літака. Обличчя її спохмурніло.

Літак ішов дуже високо. Ось він зробив коло, і незабаром від нього відділилася темна грудочка. Дівчина, стиснувши уста, невідривно стежила за тією грудочкою: «І чого він не розкриває парашут?» Літак полетів собі, а грудочка все падає і падає. «А що, як… що, як зіпсувався?!!» Минуло ще кілька секунд — страшенно довгих, неймовірно болючих. І коли над грудочкою, що падала і падала з синьої високості, раптом забіліло, — наче димок вибуху! — дівчина полегшено зітхнула. Постояла трохи, витерла долонею чоло і побрела густими травами в той бік, де гойдався парашутист. Потім побігла підтюпцем.

Парашутист приземлився раніше, ніж вона добігла, але шовк накрив його, і юнак ніяк не міг вибратись.

— Ти забився, Колю? — гукнула, підбігаючи, дівчина.

Схопила за край парашута і давай стягувати.

— Легше, легше! — обізвався хлопець. — А то ти й мене затягнеш хтозна-куди!

Він уже підвівся і відстібав лямки.

— Живий-здоровий! — підбігла до нього дівчина. — А я так злякалася… Бінокль у мене добрий, дивлюся, аж ти…

— Він сам винен, Олю… Розумієш, в людини все-таки є інстинкт самозахисту… І коли він хотів зненацька скинути мене з літака…

— Що ти кажеш! — жахнулася Оля. — Він хотів тебе ски-ну-ти?

— Авжеж, — кивнув головою Микола, складаючи парашут. — Я, розумієш, визирнув у відчинені дверцята — закортіло глянути на землю, — а він, мабуть, подумав, що я злякався…

— Хто це «він»?

— Ну хто ж, інструктор. Так він, значить, підійшов іззаду і як штовхоне! Отут і спрацювала система самозахисту. Вже падаючи, я інстинктивно вхопив його за пояс. Він, звичайно, цього не ждав і не встояв, сковзнув униз. А парашута в нього не було… Але молодець. Бачила, як він спритно вхопився за поріг?

Зайнятий парашутом, Микола не дивився на дівчину. Та зараз, не почувши відповіді, глянув і здивувався: вона сиділа в траві біла як стіна, важко дихала.

— Що таке, Олю? Тобі погано?

— Та нічого… Ти таке розказуєш…

— Ти ж бачила цю сцену?

— Ні, я цього не бачила.

— Отуди! Коли б знав — не розказував би. Ну, заспокойся. Адже все скінчилося добре. Він, знаєш, який спортсмен? Враз підтягнувся, вліз і дверці зачинив.

— А ти бачив?

— Аякже? Коли б він упав — я б не розкривав парашута…

— Годі молоти дурниці, — вередливо махнула рукою Оля. — Ти повинен серйозно подумати…

Микола засунув руку в глибоку кишеню комбінезона і дістав газету.

— На ось краще почитай. — І тицьнув пальцем на невеличку замітку.

Ольга швидко перебігла її.