В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний
Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були зовсім ізольовані на випадок попадання метеоритів. Замість вогнегасників, у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.
Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Жаннеті вийшов на диво маленький чоловік з великою гривою вогненного волосся. Слухаючи директорський бас по радіо, Жаннета уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.
— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і показуючи рукою в приміщення.
Це був директор!
Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим, і відрекомендував Жаннету Барб’є.
Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу частину його займали довгий стіл і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій діжці стояла широколиста пальма. Жаннета завважила, що над пальмою в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку гамак на металевих кронштейнах, що правив за ліжко. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…
Директор сів за свій робочий стіл, торкнувся кнопок, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину «Комети» і дві постаті в скафандрах — вони приєднували товстелезний шланг до круглого люка ракети.
— Ваші контейнери наповнять вчасно, — пробасив директор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки Землі…
— Не хочеться гаяти часу, — сказав.Іван Макарович, — хоч у вас тут і дуже цікаво. А поки що ми хотіли б побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену[1].
— Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетесь, покажу щось таке, що ви ахнете! — засміявся директор, трясучи своєю рудою шевелюрою.
Розповідаючи, як потрапити в обсерваторію, він провів їх у коридор, а сам пішов у санчастину. Справа в тому, що тут, у космосі, з’явилася нова хвороба, яку умовно назвали «страх простору». Виявляється, що на нервову систему людини негативно впливає безмежжя космічного простору. Вона звикла до Землі, до відчуття ваги, обмеженості горизонту… А тут — усе незвичне, все не таке! Може, через оцей страх простору і з Діком трапилося нещастя.
СЮРПРИЗИ ДИРЕКТОРА ТРОЯНДИ— Ну, що ви скажете про наш інструмент? — спитав директор Івана Макаровича, коли вони знову зійшлися в кабінеті.
— Це якесь чудо! — у захваті промовив космонавт. — Сила його неймовірна. Я сподівався, звичайно, що тут застосовується збільшення в тисячі разів, але такого… Скажу відверто: такого збільшення і такої чіткості я не чекав. Жаннета Барб’є не може відірватись…
Директор усміхнувся:
— Так, умови спостережень за планетами і навіть зорями перевершили наші сподівання. Сідайте, будь ласка.
— Вже тільки заради цієї обсерваторії варто було спорудити супутника, — продовжував Іван Макарович, сідаючи на металевий стілець, прикріплений до підлоги біля столу. — Я розглядав район нашої посадки. Видно як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.
Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв’язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Місяцем і Землею. Радіохвилі з «Комети» линутимуть до її антен і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репродуктори…
— Ох, і господар же з мене! — підвівся директор. — Гостей же, здається, треба пригощати? — Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. — Прошу, це в наших тропіках. Скоро будуть і ананаси!
Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соковиті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.
— А тепер я вам зроблю сюрприз, — директор вийняв із шухляди пачку фотографій і подав їх Івану Макаровичу.
Плугар почав розглядати. Це були фотографії неба. На фоні далеких зірок біліли більші й менші кружечки, о, та вони групуються навколо центрального тіла!
— Це що — Юпітерова сім’я? — міркував уголос Плугар. — Але ж я не бачу на його диску характерних смуг!
— У тому ж то й справа, Іване Макаровичу, що це не Юпітер. Це фотографія зовсім іншої планетної системи. В інфрачервоних променях.
— Що ви кажете! Яка ж це зірка?
— Проксіма Центавра із своїми чотирма планетами. Тепер ми закінчуємо обчислення їхніх орбіт…
Очі в них сяяли від захоплення. Плугар кинувся тиснути директорові руку:
— Це таке відкриття, таке відкриття!.. Вітаю, щиро вітаю вас…
— Дякую, Іване Макаровичу.
Ні, закоханий не з таким хвилюванням дивиться на портрет омріяної дівчини, як оці двоє вчених — на фото далекої планетної системи! Про існування інших сонячних систем давно висловлювалися різні міркування, припущення, але наша поки що лишалася в одному екземплярі… А тепер ось вони, сусіди! Світло, що лине з швидкістю майже триста тисяч кілометрів на секунду, доходить до нас від Проксіми більше, як за чотири роки. Таку віддаль, таку безодню важко навіть уявити, але там є планети, що обертаються навколо свого сонця… Може, на них і життя є? Може, там розумні істоти впіймали промінь нашого Сонця, а планет ще не відкрили?
Замислені сиділи вчені в цьому металевому ящику на маленькій штучній планетці. Променем далекої зірки велич Всесвіту заглянула їм у душу і на якусь мить ніби загіпнотизувала їх. Але справ багато, а
