Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов
— Штука!.. — сказав Борис, стріпуючи головою, ніби проганяючи поганий сон. — Що робитимемо далі?
— Треба обійти вокзал. Ракета повинна бути десь позад нього.
Рушили уздовж фасаду, повернули за ріг будівлі. Але тут на їхньому шляху виріс багатоквартирний будинок, що наполовину вростав у вокзал; за будинком зблискував гофрованим алюмінієм ангар.
— Чортівня! — вилаявся Борис.
Довелося повернутися назад, до центрального входу у вокзал.
— Так ми створимо собі зачароване коло з будинків та ангарів!.. — обурювався Борис.
— Ні про що не згадуй! — радив йому Григорій.
Тої ж миті, заховавши ліву частину вокзалу, перед друзями з’явився театр їхнього космічного містечка: одна сторона виявилася нижча за іншу, ніби театр перекосило землетрусом.
— Не можу! — Борис схопився за голову. — Гришо, не можу, розумієш?..
— Візьми себе в руки!..
— Вони нас розчавлять! — Борис вказав на будівлі.
Нотка розпачу у його голосі неприємно різала слух, але гірше було, що Борис не помічав цього. Тільки не впадати у відчай, повторював собі Григорій, не впадати у відчай! Нехай це незрозуміло, але не піддаватися паніці… Водночас він озирався навсебіч, чекаючи на щось, іще більш незрозуміле. Це чекання також породжувало у душі відчай.
Сонце сіло за обрій, і без усякого переходу, ніби помахом крила, космонавтів накрила ніч.
— Хоча б усе це нам приснилося… — мурмотів Борис, вкладаючись спати на квітках поруч з Григорієм.
Темрява порятувала їх від створених ними привидів. Не стало видно двійників, що блукали на лузі, театру, тополиної алеї.
— Авжеж… — погодився Григорій, не знаходячи слів, щоб відповісти товаришеві; інша думка билася йому в скроні: тільки б не збожеволіти…
Ранок нічого не змінив у їхньому становищі. Так само бовваніла будівля космопорту, за нею — алюмінієвий ангар, салютували мармурові піонери. Так само кружляли на лузі привиди.
— Хай би ви пощезли… — з ненавистю погрозив їм кулаком Борис.
Він погано спав уночі, його пригнічувало безглузде становище, в якому вони мимоволі опинилися.
— Треба пробитися до ракети у будь-який спосіб! — жорстко сказав Григорій. У нього настрій був не кращий, але він стримувався, намагаючись не розкисати.
— Як пробитися?.. — запитав Борис.
Григорій зняв з себе оранжевий светр. Це був гарний светр, вив’язаний із товстих ниток.
— Тримай! — простягнув Борисові й, холоднокровно надрізаючи тканину, заходився розпускати светр з коміра.
Вийшов чималий клубок, що кольором нагадував апельсин.
— Тепер визначимо напрямок. Ми стояли ось так, — Григорій вказав на привидів, що стовбичили на тому місці, звідки космонавти вперше помітили двійників. — І дивилися сюди, — Григорій кивнув на чергову пару, що з’явилася із стіни космовокзалу. — Вони йдуть від ракети. Станемо на їхньому шляху…
Було неприємно ставати лицем до лиця з двійниками, ждати, поки вони пройдуть крізь тебе. Однак нічого іншого не лишалося.
— Ну от… — сказав Григорій, коли привиди пронизали їх. — От і пройшли… — повторив він, полегшено зітхнувши, але так, щоб не помітив Борис: привиди пройшли нечутно, невловно, і все ж зіткнутися з ними було неприємно до дрожу.
— Ідіоти… — смикнув плечима Борис, озираючись на двійників.
— Ходімо до стіни, — Григорій зумисне не звернув уваги на витівку друга: лаяти двійників було так само безглуздо, як просити сонце повернути назад. — Тримай, — сказав Борисові, простягуючи клубок. — І простеж, щоб нитка була натягнута.
Намотавши кінець нитки на руку і зіщулившись, ніби зібрався рухатися проти вітру, Григорій увійшов у стіну будівлі. Борис розмотував клубок йому услід, відтак завважив, що нитка увіходить у стіну все повільніше. Чотири, п’ять кроків — нитка прогнулася й зависла. Борис знову натягнув її, та ось вона шарпнулася раз, вдруге й упала вниз. Борис квапливо потягнув, нитка вирівнялася, але тої ж миті впала знову, так, ніби Григорій задкував. Кілька разів він шарпнувся, прагнучи натягнути нитку, прорватися вперед, відтак нитка ослабла, й зі стіни боком, невпевнено вийшов Григорій. Обличчя його було синє від холоду, в очах коливався страх.
— Не пускає… — Григорій присів навпочіпки, важко дихаючи і розтираючи закоцюблені руки. — Виштовхує і тисне страхом…
Борис роздивлявся на товариша. Клубок і кілька витків оранжевої нитки лежали на квітах. Сонце, що піднялося над дахом космовокзалу, освітило клубок, заплуталося в оранжевих петлях.
— Це все? — здивовано запитав Григорій.
Стіна виштовхнула другого Григорія, з синім обличчям і зсудомленими руками.
— Чорт!.. — вилаявся справжній Григорій. Його також зрадила витримка, він потягнув Бориса убік: — Одійдемо.
Вони подалися геть від стіни космовокзалу. Григорій мовчав, Борис ждав, не порушуючи його мовчанки. У ньому закипала злість. Запальний за вдачею, він не терпів неясностей, тим більше незбагненного. Летіти до Оріона, боротися з космосом — двісті років космонавти борються, буває, гинуть. Але там зрозумілі причини й наслідки: піски на інших планетах, вулкани… А тут небо над головою, срібне дзвеніння. І ти сам на сам, повторений тисячу разів. Навіщо це потрібно? Кому?
— Мені здавалось, — врешті заговорив Григорій, — що я блукав потемки безмежно довго. Повна утрата відчуття часу, розумієш? Темрява не лише поглинає світло і звук — вона розчиняє час. І це найстрашніше. Я провалився у безодню, мене охопив ляк. Більше я нічого не пам’ятаю, тільки безконечний жах падіння… У космосі нелегко, але там хоч
