Одні - Андрій Гарасим
— Тут ви абсолютно праві, — підтакнув Лесь, оголюючи те, в що мали зробити укол.
Десь через тиждень після цього за Лесем прийшли два президентських охоронці. Не вимовивши жодного слова, вони одягнули на нього наручники, посадили в машину і повезли в невідомому напрямку. За півгодини машина вже під’їжджала до невеличкого, захованого в лісі летовища, на якому стояв лише один невеликий літак. Машина зупинилась, і, схопивши Леся попід руки, охоронці потягнули його до літака. Коли вони зайшли всередину, Лесь побачив, що там уже сидів президент.
Через те, що літак був маленький, а може так просто забажалося президенту, його всадовили знову прямо навпроти нього.
— Добридень, юначе, — чемно привітався той.
Лесь також привітався, а потім запитав:
— Куди ми летимо?
— Ми летимо до колінного місця.
— Почути накази… — з ледь помітною іронією продовжив Лесь.
— Саме так, — відповів спокійно президент, не звернувши уваги на іронію в голосі свого співрозмовника.
— А для чого там вам потрібен я?
— Я просто боюся вас лишати без свого безпосереднього нагляду — всюди повно ворогів.
— Ясно. Летіти будемо на схід?
— Звичайно.
Реактивні двигуни літака запрацювали і за мент він вже змив у небо. «Цікаво, де в них тут парашути», — подумав Лесь, згадавши свій попередній політ.
Навколо була безкрая гола пустеля. Важко було уявити, що сорок років тому тут було величезне місто з понад десятком мільйонів мешканців, колишній центр величезної імперії. Потім був ядерний удар, після якого залишилася лише дивна скляна кірка, що покривала всю цю місцину тонким шаром і, наче розлита на воді нафта, сковувала землю, не давала її животворній силі щонайменших шансів пробитися назовні, розвитися на цьому голому місці. Жодного дерева, жодної билини, навіть сніг, який ще не розтанув у цих краях, не хотів лежати на ній і тікав з найлегшим подувом вітру до ледь помітної на горизонті чорної смужки лісів. Лесеві подумалось, що, може, нічого іншого від цього міста і не могло залишитися — занадто багато крові, прокльонів воно в себе увібрало. Аж раптом він пригадав: наступного дня після випускного він пішов з товаришами на їхній містечковий пляж і побачив там невідому дівчину в купальнику. Познайомились. Виявилось, що вона не звідси, вона з столиці — тої північної столиці — приїхала до своїх далеких родичів відпочити на літо. Інша мова, інші звичаї, але якою вона була прекрасною у своєму купальнику… Що ж сталося потім з його першою дівчиною? Мабуть, лежить разом з іншими десятьма з хвостиком мільйонами у цій братській могилі. Його перша жінка стала частиною цієї скляної кірки, і він зараз робить те, чого і уявити собі не міг, поки вона була живою — топче її ногами. Прекрасна дівчина у чудовому купальнику — в чому ти була винна? Чому не залишилася назавжди в його тихому містечку, на березі тої сонячної річки?! Лесь нагнувся і погладив скляну кірку рукою: «Спи спокійно, мила дівчино. Спи спокійно, моя перша любов, я пам’ятаю про тебе». І диво: Лесеві здалося, що скло під його рукою потепліло…
— Ну що, побачили колінне місце? — запитав Леся президент. Охоронці саме витягували припаси з літака, вони залишилися одні і тому президент дозволив собі знову перейти на «ви».
— Краще б його не бачити.
— Вражає. Хоча ми ще не вирушили до його центру.
— А для чого нам треба дістатися його центру?
— Бо саме там віддаються накази.
— Невже ви вірите в це?
— Не знаю — словами це не пояснити, але я відчуваю, що так треба робити.
— Те, що ви не можете пояснити словами, називається особливостями національного менталітету.
— Особливостями національного менталітету?
— Це коли цариця козакам: встаньте з колін, а вони: не встанемо, матінко.
— Якісь козаки… цариця… Це що — якась древня приказка з вашого двадцятого століття?
— І з двадцятого теж.
— Ясно. Ну що ж — поговорили, а тепер час вирушати.
— За наказами?
— За ними, юначе.
І вони вирушили пішки невеличкою процесією до центру цієї пустельної місцини. Першим ішов охоронець, за ним президент, за ним ще два охоронці вели Леся. Вітер у цій пустелі продував наскрізь, він свистів, завивав, гудів, і здавалось, що з ним до вух дійсно залітають якісь таємничі слова, і ще один мент і вже можна буде розібрати: «провести», «утвердить», «уничтожить». Та ось вітер враз змінював тембр, і все враження зникало — була просто гола рівнина і дикий вітер, що гуляв по її засклій поверхні.
— Ну, от і прийшли, — мовив президент через декілька годин невпинної ходи, коли вже вони всі от-от мали вибитися з сил.
— І що ж тепер будемо робити — стояти і слухати? — запитав Лесь.
— Ти з охоронцями зачекаєш мене тут, а я пройду трохи вперед.
