Olya_#1 - Володимир Худенко
…
Detector standby
— Що?
— «Кальонова». Ударний крейсер проекту «Орлан», найпотужніший з їхніх на той час, хоча… Так він і лишився найпотужнішим, дійсно.
…
Він знов коротко хихикнув.
— Сер, при всій повазі — це якесь неподобство! Секретність, біологічна зброя, а тепер ще й цей мертвий корабель… — Оля задумалась. — А де його екіпаж? Куди він подівся?
— Наскільки мені відомо — здався.
Червоний спалах!..
Неправда
— А як же він..?
— Корабель підтримує орбіту автоматично — якщо ви про це. Він функціонує в режимі орбітальної станції…
Недостатньо даних…
— Послухайте, дикість яка…
Оля обхопила голову руками.
Вона розуміла, що остаточно втрачає контроль над ситуацією.
Контроль над ситуацією…
— Якого ж біса тоді його тут залишили? Не «розмінували», — вона вивела те скоріше глузливо, — чи я там знаю, коли навіть екіпаж…
— Ви мені скажіть.
Please Wait…
— Що-о?
Вона вирячилась на капітана — той сидів перед екраном, склавши руки на грудях, і пильно на неї позирав.
— Звідки хоч я можу знати?
— Бо наскільки мені відомо — полігон вже з півсотні літ належить вашій корпорації, чи не так?
Правда
«Він мене обіграв, чорт!..»
Вона врешті вирубила клятий алгоритм…
— То я й подумав — може, ви щось про це знаєте, ні?
— На жаль, я не маю допусків такого рівня, — спокійно вивела Оля.
— Ну добре, не гнівайтесь, — Янь якось одразу немов розм’як. — Я сам не в захваті від цієї ситуації і чудово вас розумію, але… Ну що я можу зробити?
Він розвів руками і підлетів ближче до столика.
— Одначе я навіть не думаю, — продовжив він після короткої паузи, — що нам доведеться висаджуватись на планету.
— А це планувалось? — скептично скривилась Оля.
— Послухайте, скоріш за все, буде так: ми відправимо «Independence» куди подалі і про всяк випадок проскануємо поверхню… Можливо. Власне, ми вже це робимо. Якщо не знайдемо човників чи їхніх уламків і ніяких піратських баз на планеті, то доповімо на Марс та й повернемось. У всякому разі, особисто вам покидати катер точно не доведеться, — він вкрай доброзичливо всміхнувся. — Тому не хвилюйтесь.
— Дійсно, — Оля знов скривилась. — Нема ж ніяких причин для хвилювання.
— Ну… — командор співчутливо розвів руками. — Як щодо другого келишка? — він узяв у руку термос. — За рахунок закладу, хех…
— Ой ні, дякую… — Оля замахала руками. — Думаю, з мене вже досить, вибачте.
— Ну тоді…
Термос в руках командора загерметизувався, і він простягнув його Олі.
— … Візьміть на пам'ять про знайомство. Бачу, що ви не надто охочі до того пійла, але повірте — це нині страшенна рідкість, може… пригостите когось.
— Ну… дякую.
Оля взяла термос і піднялась, за нею піднявся і Янь.
— Це я вам дякую за візит і приємну розмову, розважили старого. — підморгнув він їй. — Маю надію — не востаннє.
— Я… — Оля награно виструнчилась і, як то вміла лиш вона, кумедно повела бровою, — можу бути вільна, так?
Командор голосно розсміявся.
— Ось… облиште, — махнув, пересміявшись, рукою. — До нових зустрічей.
— Кличте, раптом що… з’явиться, — трусонула вона термосом.
— Неодмінно.
Вона вже підходила до передпокою ліфтової станції, як раптом…
— Olya!..
Командор окликнув її.
Вона спинилась і неспішно обернулась до нього.
Він всміхався.
— Vy tozhe obrashchajtes'… v sluchae chego, — вивів він із досить архаїчним акцентом.
— Neprеmenno, — всміхнулась вона у відповідь.
— Як вам моя російська?
— Вимова… дещо старомодна.
— Хех… знаєте…
Він зробив до неї крок.
— …Під час війни нам видавали такі словнички. На оцих-от «льодяниках». Там був обмежений набір слів та виразів — найнеобхідніше. Тоді ще не було всіх оцих просунутих навчальних дрімів і тому подібного… І от ці словнички, я ж кажу, мізер — якісь найуживаніші фрази, словосполучення… Мені було цікаво, і вже аж потім я дещо вивчив сам — із допомогою дочки. Нині цю мову ніде не викладають, та й взагалі… ну, вона не найпрестижніша, згодні? Хех…
Оля мовчала.
— А тоді от оці словнички… Так.
Він трохи помовчав — Оля чекала.
- І знаєте — я єдиний раз чув її вживу, не в дрімі і не на якомусь записі… Саме тут, від тих десантників — абордажної команди. Вони просувались…
Він повернувся боком до екрану.
— Вони просувались блоками і захоплювали корабель — сектор за сектором. Ми захищались, а вони нас вбивали — сектор за сектором, сектор за сектором… Ми перехоплювали їхні переговори, і я чогось запам’ятав усього пару фраз, досі пам’ятаю, врізались у пам'ять чогось, знаєте… Оце ось їхнє — «sektor vzyat» і «prodvigaemsya vpered». І на дисплеї гаснуть сектори — один за другим, все ближче до наших позицій… Хаос, паніка, трупи і цей…
Він приплющив очі.
— Цей запах горілої плоті, так… коли її шматують лазерами, знаєте? Цей їдкий, відразливий запах — ні з чим не сплутати. А ще звук, так. Їхні гвинтівки мали такий особливий звук пострілу, не схожий на наші — нам він чомусь видавався зловісним, немов… Немов як швидко ковзнути нігтем по товстій струні, от! Оце от «пюуу», об’ємне, гулке… Якесь лиховісне. І їхні голоси в ефірі, чоловічі-жіночі… «prodvigaemsya vpered».
Він повторив:
— «Prodvigaemsya vpered»…
І зиркнув спідлоба на Олю.
— Ой, забалакався… — мляво всміхнувся і махнув рукою. — Старість, знаєте… Можете бути вільні, міс Рушді.
— Слухаюсь, сер.
6.
Увійшовши в капсулу ліфта, Оля кинулась переглядати свою пошту. Але їй не дали цього зробити — надійшло нове повідомлення по корабельній мережі.
І це була не Рамос…
Captain Aslanoglu:
