Привид часу - Володимир Іванович Савченко
Але до радіомаяка, повз який майже з швидкістю променя мчав зореліт, було все-таки дуже далеко…
Астронавти пообідали, відпочили. Капітан оголосив про регламентні роботи і генеральне прибирання зорельота. Вони втрьох методично перевірили механізми і прилади, заново підстроїли їх, підчистили контакти, замінили спрацьовані деталі. Потім шлангами пилососів висмоктали пилюку із закамарків, вимили до блиску пластмасові стіни, підлогу, трапи, двері у відсіках… Через чотири дні зореліт сяяв стерильною чистотою.
Тепер астронавти майже весь вільний час проводили в обсерваторії. У телескоп можна було розгледіти малесенький диск яскраво-жовтої зорі. Над ним зметнув вогненну голку протуберанець. Сонце. Воно збудило у всіх спогади про одне і те ж. У кромішній тьмі пустоти загубились малюсінькі кульки планет. Одна з них — Земля. Голубі річки, зелені ліси, могутні теплі океани… Міста, дороги, вітер, синє небо. І люди, багато людей — незнайомих, різних, але однаково дорогих.
Ідеально чисте кондиціоноване повітря зорельота з потрібним процентом вологості і хвойного запаху раптом здалося кожному нестерпно задушливим, обличчя товаришів — сірими…
Сонячне проміння насилу доганяло корабель, що рухався з навальною швидкістю. Сонце заволоклося легеньким червонястим серпанком. Сумно було усвідомлювати, що Сонце — така сама зоря, як і інші. Ніколи воно не стане для людини просто зорею. Збурюючи простір електричними і магнітними вихорами, лине до нього комарине попискування телеграфних сигналів. Чи дійдуть? Повинні дійти.
— Через місяць радіограма буде на Землі, — промовив Корнєв. — День мине, поки там придумають, що відповісти. Місяць — назад. Не дожене нас відповідь…
— Ех, під дощ би оце, — несподівано сказав Тоні. — Босоніж по калюжах, як у дитинстві. «Дощику, дощику, припусти, припусти!»
— Еге ж. А на калюжах від крапель бульбашки вискакують, — підтримав пілота Бруно. — Веселі такі. І лопаються…
— Ну, досить! — обірвав капітан. У нього заграли жовна. — Готуватись до засинання!
І знову «Буревісник» на тридцять шість земних років поринув у мовчання і пустоту…
2. КУЛІ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ
Корнєв ішов коридором, задумливо прислухаючись, як гучно відлунюються його кроки. Коридор тепер став набагато коротшим, зникли каюти і стіни, які розмалював Тоні Летьє.
Корнєв огледівся. Фенолітова підлога коридора, зачовгана ногами, втратила свій візерунок. На стіні, на рівні очей, — темна смуга. Це Тоні. Він завжди, коли йде, провозить пальцем по стіні. Така вже в нього звичка. Дійшовши до овальних дверей обсерваторії, капітан зупинився, помацав пальцями пластмасову скобу, усміхнувся: «Ач як відполірували руками. Обжили зореліт. А Марина, Стефан, Галинка перекидаються десь у космосі в льодяних брилах. Може, їх уже перехопили».
Увійшов в обсерваторію. За прозорою півсферою швидко обертався зоряний простір. Диск лжезорі висів товстим оранжевим кругом. Тіні від телескопа і приладів бігали за ним зліва направо, наче силкувались наздогнати. Іван увімкнув світло. Зорі за ковпаком зникли.
Корнєв сперся ліктями на стіл і замислився. Минуло понад два місяці відтоді, як вони вийшли в район зорі Г-1920.
Спочатку Г-1920 скидалась на Сонце, яким його бачать космонавти з орбіти Плутона: маленька, майже — без диска, жовта зоря. Тільки Г-1920 була тьмяніша і мінилася апельсиновим світлом.
Збігали дні «кипучого неробства», як висловився Тоні. «Буревісник», погасивши двигуни, на малій швидкості пробирався вперед. «Пробирався», можливо, не те слово: навкруги, як і раніше, була пустота, яку не урізноманітнювали поки що ніякі явища. Час від часу астронавти запускали через електромагнітну катапульту кристалічні кулі — датчики. Вони заглиблювалися в недосліджений простір і лаконічними порціями радіосигналів повідомляли про рівень радіації, про силові поля, про наявність іонізованої і пиловидної матерії. Віддалившись на п'ятдесят-сто мільйонів кілометрів од корабля, радіодатчики поступово затихали. Поки що їхні дані мало відрізнялися од попередніх.
Однак у життя трьох астронавтів увійшло напружене чекання. Знову встановили чергування: Корнєв, Бруно і Летьє кожні дві години по черзі переглядали записи автоматів-спостерігачів. Час від часу капітан зупиняв обертання зорельота, щоб подивитись, чи не з'явилося щось нове по борту зоряної машини. Тоді наставала невагомість, доводилось переміщуватися по відсіках з допомогою скоб і магнітних башмаків.
Від колишніх побутових розкошів лишилась тільки портативна кухонька на одну конфорку та дві підвісні койки. Спали по черзі.
На двадцяту добу після того, як скінчилось гальмування, Бруно ввійшов у рубку і урочисто поклав перед товаришами три аркушики з таблицями, формулами і числами. Усі ці дні він просиджував в обсерваторії, вимірював яскравість палаючої за кормою лжезорі, відлічував кутові переміщення «Буревісника» відносно далеких зірок, обчислював швидкість корабля за ефектом Допплера і порівнював усе…
— Я обчислив швидкість зорельота трьома різними способами — за ефектом Допплера для променів зорі Г-1920, за наростанням її яскравості і за зміщенням далеких зірок. Результати збігаються. Двадцять днів тому наша швидкість становила 251,5 кілометра за секунду, а тепер 250,5. Зореліт сповільнює хід… Розумієте? Зоря відштовхує нас. Хочете перевірити?
Корнєв і Летьє мигцем переглянули викладки.
— Отже, Стефана осоромлено, — вдоволено мовив Торі. — Зоря все таки є! Один — нуль на нашу користь.
— Два — нуль, — виправив Іван. — Зворотна течія світла і антигравітація.
— Якщо все буде гладко, — радісно вів далі Бруно, — то зоря сама загальмує наш «Буревісник» за 28 мільйонів кілометрів од себе, а потім почне розганяти назад. Непогано, га?
— Непогано, — погодився Корнєв і додав: — Якщо все буде гладко…
Усе й було гладко до певного часу. Це сталося через два тижні після спостережень Бруно. Якось, умовно кажучи, ранком, коли Летьє і Бруно ще дрімали, Корнєв зайшов у відсік керування і зійшов на місток:
— Увага! Закріпитися! Корабель лягає на
