Темні уми - Олександра Бракен

Усе тіло Кейт ніби обм’якло.

— О, співчуваю…

— Усе гаразд. Здається, ти досягла більшого успіху, ніж я. З нею все гаразд?

Вони обоє повернулись й глянули на мене.

— А, Робе, це Рубі, — мовила вона. — Рубі, це мій… це Роб.

— Таке нудне знайомство. — Роб прицмокнув язиком. — Бачу, що в Термонді красунечок переховували.

Він простягнув мені руку. Велика долоня, п’ять пальців, зарослі фаланги. Звичайний. Але з того, як я витріщалася на нього, могло би здатись, що він вкритий риб’ячою лускою. Я міцно притулила руку до стегна, не подавши її йому. Підійшла на крок ближче до Кейт.

У його руці не було зброї чи ножа, чи приладу білого шуму, але я бачила: затилля його долоні вкрите синцями та хрестоподібними порізами, декотрі з-поміж яких були свіжими, аж до самих зап’ястків, де запалені подряпини ховались під рукавами білої сорочки.

І тільки коли він забрав руку, я помітила на правій манжеті у нього маленькі червоні округлі бризки.

Обличчя у Роба напружилось, коли він помітив, куди спрямовано мій погляд. Ця ж таки рука зникла за спиною Кейт, міцно обійнявши її за стан.

— Невиправна серцеїдка, га? — Кейт підвела на нього очі. — Вона чудово годиться для внутрішніх завдань. Хто відмовить цьому личку? Помаранчева.

Роб присвиснув.

— От дідько!

Вони оцінюють Помаранчевих. Тільки уявити собі!..

— Із Сарою все добре? — поцікавилася я.

Роба питання спантеличило.

— Вона про Нору Дженкінз, — пояснила Кейт. — Сара — то ім’я для прикриття.

— З нею все гаразд, — мовив Роб, кладучи мені на плече руку. — Наскільки я знаю, вони досі її допитують. Я упевнений, що наші люди в Термонді сповістять нас, коли щось зміниться.

У мене раптом заніміли руки.

— А тебе справді звати Кейт?

Вона засміялась.

— Так, але прізвище у мене Конор, не Беґбі.

Я кивнула, певна річ, не розуміючи, що далі питати чи робити.

— Ти ж наче казала, що їх двоє?

Роб пильно дивився через моє плече. Нараз я відчула, як двері за спиною відчинились і з якимось хлипом захряснулися.

— Ось він, — мовила Кейт на подобу гордої мами-квочки. — Мартіне, ходи сюди, познайомся з твоїм новим товаришем. Він повезе нас у Джорджію.

Мартін підійшов і потиснув чоловікові руку, навіть швидше, ніж Роб встиг її подати.

— А тепер, — промовила Кейт, плескаючи в долоні, — хоч у нас обмаль часу, але ми мусимо помитися та перевдягтися у щось менш примітне.

Позашляховик протягло заскрипів, коли Роб розчинив одні із задніх дверей. Коли він повернувся, сонячні промені освітили руків’я зброї, засунутої за пояс його джинсів. Коли він потягнувся за чимось, чого я не могла розгледіти, я позадкувала.

Я була не настільки дурною, щоби не знати, що один з них чи обоє озброєні, але все одно у мене всередині все стиснулося. Я відвернулась, опустивши очі на брудні плями, що пов’їдалися у асфальт, і чекала, поки двері машини знову зачиняться.

— Ось, тримайте, — мовив Роб, простягаючи кожному з нас по чорному заплічнику. Мій товариш-фрік одразу ж перевірив його вміст, так ніби то були гостьові подаруночки.

— Здається, у душовій на заправці досі є проточна вода, але не для пиття, — продовжував Роб. — Там змінний одяг і деякі речі першої необхідності. Сто років там не сидіть, але й надто не поспішайте, змийте з себе той табір.

Змити з мене Термонд? Витерти гумкою, наче брудну пляму? Може, я й здатна стирати чужі спогади, але своїх позбуватися не вмію.

Я мовчки схопила заплічник, у голові вже почало гудіти. Я знала цей симптом, тому зробила крок назад. Зачепившись підбором за нерівне бетонне покриття, я розкинула руки в марній спробі відновити рівновагу, проте єдина тверда річ, що трапилася, була рука Роба.

Може, він вирішив, що повівся як лицар, підтримавши мене, але краще б він дав мені впасти. Мій мозок з полегшею закрався у думки Роба. Нараз тиск, що до того часу наростав у потилиці, впав, змусивши мій хребет затремтіти. Я зціпила зуби, відчуваючи, як поринаю в злість, що, попри мій спротив, закипає в мені.

На відміну від спогадів Кейт, прихід і відхід яких чимось нагадував покліпування, думки Роба здавались літаргійними… густими та понурими. Вони не виникали окремими картинами, а радше просочувались одна в одну, як чорнило, яке скрапнуло у склянку з водою: темна рідина розтягується, розповзається, допоки не зачорнить усе, що колись було чистим.

Я була Робом, а Роб дивився на дві темні тіні. На головах темні мішки, але було зрозуміло, що одна із них — чоловік, а інша — жінка. Уздрівши останню,