Мор - Валерій Олександрович Шевчук

Однак годі було довго бавитися голими міркуваннями. Світ мій звузився, і я мав вирішувати речі конечніші. Мені раптом здалося: поза тим, що приймають очі наші просто, існує ще один світ, якого очі наші не бачать. Більше того, боротьба в темряві й безголоссі страшніша й жорстокіша видимої, звичайної, хоч би тієї, коли пускаються в хід кулаки. Отож я й почав готуватися до оборони. Мав застерегтися, щоб не напали на мене ззаду, тож присунувся до стіни і сів так, аби вільно орудувати ногами й руками.

В ту ж мить пальців моїх торкнулося щось шкарубке. Я вдарив по ньому обома руками, закутими в колодку, і почув розпачливий писк. Це був, здається, передсмертний писк першого пораненого. Пацюк звалився долі, й на хвилю запанувала тиша. Згодом почувся виразний хрумкіт: пацюки урочисто з'їдали першу жертву. За хвилю кілька їх знову стрибнули на моє ложе. Я обперся спиною об стіну і почав лупити по настилі закутими в ланцюги ногами. Знову пролунав відчайдушний писк — я вдруге вийшов переможцем.

Пацюки з жадобою поїдали своїх мертвих, а я пробував утерти рясний піт — було в підземеллі парко. Відтак дивна й несподівана думка стрілила мені до голови: чи не для такого самоз'їдання так нагально кидаються вони на мене? Чи не треба їм у цій боротьбі пролити насамперед власну кров?

Але мені було не до мудрувань. Тої ж миті щось гостре і їдке вп'ялося мені в ногу. Вдарив колодкою і відчув: по нозі мені тече густа липка рідина. І несподівано я побачив, що темрява, яка досі оточувала мене, почала розкладатися на кольори. У густій пітьмі уздрів я світлі червонясті плями — починали вони горіти, ненадійно й барвисто поблимуючи.

Я затис рану на нозі і зморено приплющився. У темряві горіла кров. Уперше пролита мною і через це дивоглядна. Боротьба моя почалася, і, здається, уникнути її годі.

Замкнувши двері за псевдоченцем, я відчув полегшу. Півділа було зроблено, птаха надійно сховано, а про те чудне, що мені приверзлося у келії, можна забути. Тепер треба було помізкувати, як з ним повестися.

Я наказав своїм людям не турбувати мене і, запаливши цибушок, до цієї моди пристрастився потай, поринув у роздуми. Власне, це були й не роздуми, а отаке занурення в себе, коли в голові ані мислі і тільки прослуховуєш м'яке задоволення, в якому пеститься душа. Такий спокій і плин я завше дозволяв собі перед ділом. Можна було, помаленьку ковтаючи дим, відчувати високу осолоду, яку залюбки приймає тіло. День видався погідний, може, навіть запаркий, і хоч з мого вікна нічого не побачиш, окрім глухих стін, я відчував, з якою силою пряжить сонце. Всі оті стіни, що на них дивився, було вже розпечено, й випромінювали вони з себе тепло, яке щедро впливало в моє розчинене вікно: спека, зрештою, ніколи мені не дошкуляла.

Поступово в мій бездум почали вплітатися, як червоні стрічки, ті чи інші міркування, і я залюбки віддався на їхню волю. Здається, я не катуватиму цього чоловіка, подумалося спроквола, бо тортурована людина скаженіє або ж стає безмозким мішком. Тобто перестає існувати до суду, а мені з цим зальотником цікаво все-таки відбути суд. У нього, здається, міцна голова, думав я, і хто зна, чи стане наших зусиль, щоб таки зламати його волю? Щоб валявсь у ногах і просився, а відтак ладен був учинити задля мене і злочин. «Треба начинити його страхом», — спокійно мислив я.

Розплющився. У помешканні було тихо й затишно. Руки я схрестив на грудях, а повіки мав важкі. Легка млість відчувалась у тілі, але на вуста клалася задоволена і трохи поблажлива посмішка.

Був упевнений: вільнодумців треба замикати в темниці для остудження їхніх надмір гарячих мізків. Адже вільнодумство — найтяжча людська хвороба, це — мор, який заражає людей і нищить світову гармонію.

«Пацюки вже певне мордують його», — не без задоволення подумав я і приплющив очі, щоб уявити ту картину. Треба, щоб він виснаживсь у темряві, а тоді я покажу йому вікно!

Я вуркітливо засміявся. Проста це була вигадка, але мудра. Йосип Кальковський недаремно їсть мій хліб. Хай в'язень відчує надію на звільнення, а звільнення того, хе-хе, не дістане! Хай здригнеться над ним стеля, хай подумає, що це сам господь-бог прийшов його карати. Сам господь-бог принесе йому страх, і тоді я зможу ліпити з нього що завгодно. З перестрашеними говорити легко і легше зламати їхній дух…

Наче бачив перед собою обличчя того псевдоченця. Прямий ніс, пухкі вуста і чорний, блискучий погляд з-під кучугури волосся. Цей погляд, однак, мене непокоїв. Треба бути обачливішим, бо такий чоловік не стримається, щоб вчепитися зненацька людині в горлянку.

Мені стало душно в цьому помешканні. Зрештою, такий видався сьогодні день. Паркий і важкий, начебто на дощ, а дощу нема й нема. Не зле було б вийти і за місто, хоч би до тої грушні, під котрою я так несподівано був заснув, і прохолодитися на зеленій траві. Обміркувати все, як належить, і напитися свіжого повітря.

«Його, здається, не можна довго тримати у келії», — знову повернувся я думками до того ченця. — Такі, як він, легко причинніють, і я можу позбутися задоволення його судити».

«Страх, страх, страх! — казав я, крокуючи по кімнаті з одного кутка в інший. — Тільки це може принести мені сподіване!»

Мій перепочинок був короткий. Я це знав, бо вони, теперішні мої вороги, не покидають так просто жертву. Так само тупотять лапками і пищать. Я тим часом намагався зав'язати відірваним клаптем ряси рану. Кров уже припинилася, діймав тільки біль. Але не він непокоїв мене найбільше: чи вистачить у мене сили, побоювався я, відбути цю боротьбу? Чи, може, доведеться впасти тут, у морочній темряві, на з'їжу цій голодній бридоті і вже не побачити світу божого? Все ж здаватися я не хотів. І коли пацюки знову полізли на мене, я засвистів, загугукав і почав щосили вдаряти колодкою об дошки настилу.

Це допомогло, бо пацюки раптом кинулися навтьоки. Мені здалося, вони бігли, перекидаючи один одного, душилися перед дірками і пищали.

Але за хвилю я знову почув їхнє сторожке й нахабне похлепування.