Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

Знову полегшало. Вага зникла.

— А куди ми спускаємось? — спитав, пожвавішавши, через двадцять секунд Тюрін.

— Здається, поблизу вашого собрата Тіхо Браге. Залишилось всього п’ятсот метрів, — сказав Соколовський.

— Ой, ой!.. Знову контрвибухи! — застогнав Тюрін. — Ну от, все гаразд. Тепер Місяць внизу, під нами.

— Зараз спустимось… — сказав Соколовський з хвилюванням у голосі. — Аби тільки не пошкодити наш “місячний автомобіль” під час посадки…

Минуло ще десять секунд, і я відчув легенький поштовх. Вибухи припинились. Ми досить м’яко впали на бік.

— З приїздом! — сказав Соколовський. — Все гаразд.

— Ми навіть не зачинили під час посадки віконницю, — зауважив Тюрін. — Це необережність. Ракета могла ударитися шибкою вікна об гострий уламок скелі.

— Ну, наш капітан не перший раз сідає на Місяць, — заперечив геолог. — Отже, дорогі товариші, одягайте міжпланетні костюми і пересідайте в наш місячний автомобіль.

Ми швидко одяглися і вийшли з ракети.

Я глибоко зітхнув. І хоч я дихав киснем мого апарата, але мені здалося, ніби газ тут мав інший “смак”. Це, звичайно, лише так здавалось. Другим моїм відчуттям, вже цілком реальним, було відчуття легкості. Я й раніше, під час польотів на ракеті і на Зірці Кец, де була майже абсолютна невагомість, відчував цю легкість, але тут, на Місяці, вага відчувалась як “стала величина”, тільки значно менша, ніж на Землі. Легко сказати, я важив у шість раз менше за свою земну вагу!

Я роздивився навколо. Над нами було те саме жалібне небо з немиготливими зірками. Сонця не видно, не видно й Землі. Цілковита темрява, пронизана лише промінням світла з бокового вікна нашої ракети. Все це якось не в’язалося з звичайним уявленням про сяючий супутник Землі. Потім я догадався: ракета спустилась трохи на південь від Клавіуса, на тім боці Місяця, якого з Землі ніколи не видно. А тут у цей час була ніч.

Навколо мертва пустеля. Холоду я не почував у своєму електрифікованому костюмі. Але вигляд цієї чорної пустелі заморожував душу.

З ракети вийшли капітан і механік, щоб допомогти зняти наш ракетний автомобіль. Геолог жестом запрошує мене взяти участь в загальній роботі. Я дивлюся на ракету-авто. Вона має вигляд вагона-яйця. Хоч яка вона мала, вага її повинна бути значною. Тимчасом я не бачу ні канатів, ні лебідок, — одне слово, — ніяких пристосувань для спуску. Механік працює вгорі, одгвинчуючи гайки. Капітан, Соколовський, Тюрін і я стоїмо внизу, готові прийняти ракету. Але ж вона роздушить нас… Проте ми на Місяці. До цього не зразу звикнеш. Ось уже кормову частину “яйця” відгвинчено. Ракета опустилась кормою. Соколовський ухопився за край отвору дюзи. Капітан стоїть посередині, я — біля носової частини. Зараз ракета сприсне вниз… Я вже тримаю руки напоготові і одночасно думаю про те, куди і як відскочити, коли вага буде мені над силу. Однак мої побоювання даремні. Шестеро рук, підхопивши зрушену ракету, без особливого напруження ставлять її на колеса.

Капітан і механік, помахавши руками на прощання, пішли у велику ракету. Тюрін запросив мене і Соколовського ввійти в наш автомобіль.

У ньому було досить тісно. Але зате ми могли звільнитися від наших костюмів і розмовляти.

Порядкував усім Соколовський, уже обізнаний з будовою маленької ракети. Він засвітив світло, наповнив ракету киснем, увімкнув електричну піч.

Ракета всередині нагадувала закритий автомобіль на чотири місця. Ці чотири сидіння займали тільки передню частину ракети. Дві третини кабіни були зайняті пальним, харчами, механізмами. До цієї частини ракети вели вузенькі двері, в які ледве можна було пролізти.

Роздягнувшись, ми відчули холод, хоч електрична піч уже працювала. Я щулився. Тюрін накинув на себе хутряну курточку.

— Дуже охолола наша ракета. Потерпіть, скоро нагріється, — сказав Соколовський.

— Ось уже й зоря займається, — пропищав Тюрін, глянувши в невелике вікно нашого екіпажа.

— Зоря? — здивовано спитав я. — Яка ж на Місяці може бути зоря, коли тут немає атмосфери?

— Виявляється, може бути, — відповів Тюрін.

Він ніколи не був на Місяці, але як астроном знав місячні умови не гірше від земних.

Я подивився у вікно і побачив вдалині кілька точок, що світилися, ніби розжарені до білого куски металу.

Це були освітлені вранішнім сонцем вершини гір. Їх яскравий відсвіт відбивався на сусідніх вершинах. Передаючись далі й далі і поступово слабнучи, він створював своєрідний ефект місячної зорі. При її світлі я почав розрізняти в напівтіні гірські пасма, западини “морів”, конусоподібні шпилі. Невидимі гори на фоні зоряного неба зяяли чорними провалами з химерними зубчастими краями.

— Скоро зійде сонце, — сказав я.

— Не так-то вже й скоро, — заперечив Тюрін. — На екваторі Землі воно сходить за дві хвилини, а тут доведеться чекати цілу годину, поки весь сонячний диск підніметься над обрієм. Адже доба на Місяці в тридцять разів довша, ніж на Землі.

Я, не відриваючись, дивився у вікно. Видовище було надзвичайне! Гірські вершини сліпучо спалахували, ніби хтось запалював на них факели. А скільки цих гірських вершин на Місяці! Проміння Сонця, якого ще не було видно, “зрізало” всі вершини на однаковій віддалі від поверхні. І здавалося, ніби в “повітрі” раптом з’являлися гори химерних обрисів, але з однаковою плоскою основою. Цих палаючих гір ставало дедалі більше, і ось, нарешті, позначилась їх “проекція” і вже не здавалося, що вони висять на чорному фоні.

У своїй нижній частині вони були попелясто-сріблястого кольору, а вище — сліпучо-білого. Поступово освітлювались відбитим світлом і підніжжя гір. “Місячна зоря” розгорялася дедалі яскравіше.

Буквально засліплений цим видовищем, я все ж не міг відірвати очей від вікна. Мені хотілося побачити особливості в обрисах місячних гір. Але гори були майже такі самі, як і на Землі. Подекуди скелі звисали над прірвою, як величезні карнизи, а проте, не падали. Тут вони важили менше, притягання було слабше.

На