Фундація та Земля - Айзек Азімов

швидко ви нас засудите, — ви не можете забрати корабель без моєї згоди. Будь-яка спроба силою вторгнутися на корабель без мене його знищить, і космопорт із ним, і кожну людину в космопорті. Це точно розлютить Фундацію, а ви на це не насмілитеся. Погрози чи тиск, до яких ви можете вдатися, щоб змусити мене розблокувати корабель, точно суперечать вашим законам, а якщо ви з відчаю таки їх порушите й піддасте нас тортурам чи навіть довгому, жорстокому та вигадливому ув’язненню, Фундація про це дізнається і розлютиться ще більше. Як би вони не хотіли отримати корабель, вони не можуть допустити прецедент, що уможливить зневажливе обходження з громадянами Фундації. То як, обговорімо умови?

— Це повна нісенітниця, — спохмурніла міністерка. — Якщо знадобиться, ми викличемо представників самої Фундації. Вони знатимуть, як відімкнути власний корабель, або змусять вас це зробити.

— Ви пропустили мою посаду, але ви вельми засмучені, і це, напевно, можна вибачити. Вам відомо, що Фундацію ви не покличете, оскільки не маєте намірів доправляти їм корабель.

Усмішка на обличчі міністерки зів’яла.

— Що за нісенітниці, депутате?

— Такі нісенітниці, міністерко, що іншим, напевно, їх чути не варто. Дозвольте моєму другові та дівчині вирушити до якоїсь затишної кімнати в готелі та відпочити, їм це дуже потрібно. І нехай ваші охоронці теж вийдуть. Вони можуть чатувати за дверима й залишити вам бластер. Ви не дрібна жінка, а з бластером вам не доведеться мене боятися. Я неозброєний.

Міністерка нахилилася до нього через стіл:

— Мені в будь-якому разі нíчого вас боятися.

Не озираючись, вона підкликала до себе одного з охоронців, який одразу ж підійшов і, клацнувши каблуками, зупинився біля її столу. Міністерка мовила:

— Охоронцю, відведіть цих двох до п’ятого номера. Вони можуть лишитися там у зручних умовах, але хай їх добре охороняють. Ви відповідатимете за будь-яке нешанобливе ставлення до них, як і за будь-яке порушення безпеки.

Вона підвелася, і попри всю рішучість Тревіза зберігати повне самовладання, він усе одно трохи здригнувся. Жінка була висока, щонайменше з Тревізові метр вісімдесят п’ять заввишки, можливо, навіть вища на сантиметр чи два. Вона мала вузьку талію, і дві білі смужки, що тягнулися через груди, бігли далі до пояса, від чого талія здавалася ще вужчою. У масивності міністерки була своя грація, і Тревіз гірко подумав, що її твердження, начебто їй нíчого його боятися, цілком може бути правдивим. У боротьбі без правил міністерці не завдало б клопоту притиснути його плечима до підлоги.

— Ходімо зі мною, депутате, — мовила вона. — Якщо ви збираєтеся говорити нісенітниці, тоді для вашого ж добра краще, щоб їх чуло якомога менше людей.

Вона рушила жвавим широким кроком, і Тревіз пішов за нею, немовби зіщулюючись в її об’ємній тіні — чого він ніколи раніше не відчував у присутності жінки.

Вони зайшли до ліфта, і коли двері зачинилися, міністерка сказала:

— Зараз ми самі, депутате, і якщо ви тішитесь ілюзіями, ніби можете застосувати до мене силу, щоб досягти якоїсь уявної мети, прошу, забудьте про це. — Наспівність у її голосі стала помітнішою, коли вона з очевидним зачудуванням продовжила: — Ви видаєтеся доволі дужим екземпляром, але, запевняю, мені неважко буде зламати вам руку чи спину, якщо буде потреба. Я озброєна, але зброя мені не знадобиться.

Тревіз почухав щоку, поки очі його ковзнули тілом жінки униз, а тоді вгору.

— Міністерко, я здатен не осоромитися в боротьбі з будь-яким чоловіком своєї ваги, але вже вирішив визнати поразку в поєдинку з вами. Я знаю, коли наді мною беруть гору.

— Добре, — задоволено підсумувала міністерка.

— Куди ми прямуємо, міністерко?

— Униз! Доволі глибоко вниз. Але не хвилюйтеся. У гіпердрамах, гадаю, наступним кроком стало б запроторити вас до моторошної темниці, однак у нас на Компореллоні немає темниць, лише практичні в’язниці. Ми прямуємо до мого особистого помешкання. Не так романтично, як остроги старих недобрих імперських часів, але затишніше.

Тревіз виснував, що вони щонайменше на п’ятдесят метрів заглибилися під поверхню планети, коли двері ліфта від’їхали вбік, і вони вийшли з кабіни.

4

Тревіз роздивлявся помешкання зі щирим здивуванням.

— Ви не схвалюєте моє житло, депутате? — сухо спитала міністерка.

— Ні, у мене немає на це причин, міністерко. Я просто здивований, адже такого не очікував. Я небагато встиг побачити й почути у вашому світі з моменту прибуття, утім це вже створило в мене враження… стриманості, наче ви уникаєте непотрібної розкоші.

— Так і є, депутате. Наші ресурси обмежені, і наше життя мусить бути так само суворим, як і наш клімат.

— Але це, міністерко, — і Тревіз простягнув обидві руки, ніби хотів охопити всю кімнату, де він уперше за весь час у цьому світі побачив колір, де на канапах було вдосталь подушок, з освітлених стін лилося стримане сяйво, а підлогу щільно встеляв килим, тож кроки нею були пружні та беззвучні, — це однозначно розкіш.

— Як ви й сказали, депутате, ми уникаємо непотрібної, показної, марнотратно надмірної розкоші. Однак це — розкіш особиста, якій є застосунок. Я тяжко працюю та несу велику відповідальність. Мені потрібне місце, де я можу на деякий час забути про складнощі своєї посади.

— І чи всі компореллонці живуть так, коли інші не дивляться, міністерко?

— Це залежить від важливості роботи та відповідальності. Мало хто може тобі це дозволити, або заслуговує на це, або ж, дякувати нашим етичним нормам, хоче цього.

— А ви, міністерко, можете дозволити, заслуговуєте… і хочете?

— Службове становище має власні привілеї, як і зобо­в’язання, — відповіла та. — А тепер сідайте, депутате, і розкажіть мені про це своє божевілля. — Вона всілася на канапу, яка повільно ввігнулася під її чималою вагою, і вказала на таке ж м’яке крісло, у якому Тревіз міг дивитися на неї з не дуже далекої відстані.

Тревіз усівся й собі.

— Божевілля, міністерко?

Міністерка помітно розслабилася, спершись правим ліктем на подушку.

— У приватній розмові нам не обов’язково так церемонно дотримуватися правил офіційної бесіди. Ви можете називати мене Лізалор. Я називатиму вас Тревізом. Розкажіть, що у вас на думці, Тревізе, і дослідімо це.

— Розумієте, Лізалор, — Тревіз схрестив ноги та відкинувся у кріслі, — ви дали мені вибір: або добровільно погодитися віддати корабель, або піти під офіційний суд. В обох випадках корабель зрештою дістанеться вам. Однак ви докладали надзвичайних зусиль, щоб переконати мене погодитися на перший варіант. Ви не проти запропонувати мені інший корабель замість мого, щоб ми з моїми друзями могли полетіти, куди захочемо. Ми могли б, якби забажали, навіть лишитися тут, на Компореллоні, й претендувати на громадянство. Що ж до дрібніших питань, ви були не проти дати мені п’ятнадцять хвилин, щоб порадитися з друзями. Ви навіть були не проти привести мене сюди, до ваших особистих кімнат, поки мої друзі зараз, припускаю, перебувають у зручному помешканні. Простіше кажучи, ви доволі відчайдушно підкупляєте мене, Лізалор, щоб я віддав вам корабель, поминувши судовий процес.

— Ну ж бо, Тревізе, хіба ви не схильні визнати за мною поривання людськості?

— Анітрохи.

— І не пристаєте на те, що добровільна відмова буде швидшою та зручнішою за суд?

— Ні! Я б запропонував інше