Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула
Северсон відірвав очі від окулярів і злякано озирнувся. Він так поринув у спостереження, що навіть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кімнати й дивиться на нього.
Але в приміщенні не було нікого. Безлюдним був і сусідній зал.
Северсон затримався на хвилинку біля великої скляної призми, зацікавившись її складною будовою. Йому навіть і на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серце і що в такому ж термостаті недалеко звідси маленька бульбашка повітря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.
Незвичайність цього оточення не збуджувала, а пригнічувала Северсона, нагадувала йому про непевність його власного становища в незнайомому світі. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серці болісну тугу.
Гнаний бажанням зустрітись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфіладою лабораторних приміщень і зупинився аж тоді, коли зачув голоси.
Він зазирнув у щілину напіводчинених дверей. Перед ним був великий, яскраво освітлений, майже порожній зал. Понад його стінами стояло кілька скляних шаф з апаратами, а посередині — операційний стіл, оточений групою лікарів з масками на обличчях. Двоє з них сиділи біля приладів і уважно стежили за екранами, на яких через однакові проміжки часу перебігали яскраво-зелені химерні лінії.
— Серце працює нормально… — пролунав голос Наташі Орлової.
— Температура?.. — запитав академік Тарабкін.
— Тридцять вісім і три…
— Ну й завдав нам клопоту цей хлопчина! — зітхнув хтось з полегкістю. — Теж мені винахідник: братися до отакого досліду!
— А хіба ми з вами були не такі? — засміявся Тарабкін. — Ну, нічого: все гаразд. Серце витримало, опіки загояться… Ось що, друзі: йдіть-но відпочивати. Зі мною біля пацієнта лишиться тільки Наташа. О четвертій ранку нас змінять Роберт та Андрій.
— Замість вас лишусь я, товаришу академік. Ви не спали минулої ночі! — промовив один з лікарів.
— Я вже звик, та й спати мені треба менше, аніж вам, молодим, — заперечив Тарабкін. — Ідіть відпочивайте спокійно!
Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помітив. Але його побоювання були марними: лікарі, мабуть, вийшли іншими дверима.
Довгий час тривала пауза, а потім Тарабкін запитав:
— Чому ви сьогодні така мовчазна, Наташо?
— Мовчазна?.. Та ні, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Він, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно він знайомився з новим життям тільки з допомогою телевізора, а тепер вступив у нього самостійно. Хотіла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але він такий небалакучий..
— Як і кожен мешканець Півночі… — сказав Тарабкін. — Не сподівайтесь, що він одразу ж буде торжествувати. Поки що він тільки глядач, навіть коли обмацує все власними руками. І я побоююсь, що у нове життя він вступив надто рішуче.
— Чому ви так гадаєте?
— Світ за ці роки дуже змінився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а він потрапив у майбутнє несподівано, бачить тільки зовнішній бік речей, а вглиб — не зазирнув. Він не знає смислу того, що діється навколо; ще не розуміє, що техніка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що він говорив вам на електростанції. Боявся, що не зуміє проіснувати; що його ніхто не візьме на роботу, бо він не знає нових машин… Ми повинні розвіяти оцей його страх, допомогти людині відчути впевненість у власних силах… Як це зробити — не знаю…
Ще помовчали. Потім Наташа запитала нерішуче:
— А може, слід подивитись, як він там?
— Так, так, Наташо, біжіть… — погодився Тарабкін.
Для Северсона настала мить, коли далі зволікати вже не можна було. Він підійшов до дверей, постукав.
— Зайдіть! — сказав Тарабкін. — О, це ви?.. Яким вітром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, і Наташа пішла поглянути, як вам спиться…
— А її не можна повернути? — стурбувався Северсон. — Вона злякається, якщо не знайде мене в кімнаті.
— Ні, ні. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих… Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд…
— Я прийшов попросити… хотів вас попросити… — збентежений Северсон не міг підшукати потрібних слів. — Не гнівайтесь, що я турбую вас вночі… Не вважайте це за невдячність: мені подобається у вас, але…
— …Але вітчизна лишається вітчизною, чи не так? — посміхнувся Тарабкін. — Догадуюсь, що ви хотіли сказати мені саме це. Ну, що ж — я збирався відвідати вас завтра вранці і повідомити, що лікування закінчилось раніше, аніж ми гадали. І в цьому нам дуже допомогли ви самі. Ви — стійкий хлопчина… Розлучаюсь з вами неохоче — адже ви таки трошки мій син. Але що ж вдієш: «Додому, додому кличе дорога!» — як сказав колись старий китайський поет.
На відеофоні поблизу операційного стола блимнуло червоне світло, і на екрані з'явилось стурбоване обличчя Наташі Орлової:
— Що робити?.. Северсон знову зник…
— …І чекає вас тут. Він хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранці ви вдвох вилітаєте до Норвегії…
***Северсон уже давно спав спокійним сном, коли Наташа подала Тарабкіну копію одчайдушного «листа в минуле». Академік похитав головою:
— Я зрозумів його стан одразу ж, як тільки він поткнувся в двері. Гадаю, що подорож на батьківщину буде для нього найкращими ліками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тільки там він зможе віднайти самого себе… Нам треба виправити
