Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

— Ти певна? — спитав батько.

— Певна, — сказала Френні, а тоді — вона зовсім не вдавала, просто не змогла нічого із собою вдіяти — розревлася, як мала дитина.

Пітер обійняв її однією рукою й не відпускав, здавалося, дуже довго. Коли сльози почали закінчуватися, вона змусила себе поставити йому найстрашніше для неї запитання:

— Татусю, ти мене більше не любиш?

— Що? — Він спантеличено глянув на неї. — Люблю, Френні. Як і раніше.

Від його слів вона знову розплакалася, та цього разу він дав їй самій заспокоїтись і взявся розкурювати люльку. «Боркум Ріфф»[46] повільно полинув за слабким вітерцем.

— Розчарувався в мені? — спитала вона.

— Не знаю. Вагітних дочок я ще не мав, тож не знаю, як це сприйняти. Це той Джесс?

Вона кивнула.

— Сказала йому?

Ще кивок.

— Що відповів?

— Сказав, що одружиться зі мною. Або заплатить за аборт.

— Шлюб чи аборт, — сказав Пітер Ґолдсміт, пихнувши димом. — Справжнісінький тобі Сем Два Пістолети[47].

Френ опустила погляд на руки — на джинсах розпласталися розчепірені пальці. Під нігті та в маленькі зморшки на суглобах в’ївся бруд. «Руки леді говорять про її звички, — пролунав у голові голос матері. — Дочка завагітніла. Про членство в церкві[48] можна забути. А руки леді…»

— Не хочу залазити у твої приватні справи більше, ніж потрібно, — знову заговорив батько, — та він… або ти… ви береглися?

— Я приймала протизаплідні таблетки, — кивнула вона. — Не спрацювали.

— Тоді мені нікого звинувачувати, хіба що зразу обох, — сказав він, вдивляючись у її обличчя. — І, Френні, я не можу цього зробити. Не можу вас винуватити. У шістдесят чотири роки забуваєш, як воно, коли тобі двадцять один. Тож не будемо про провину.

З її серця немов гора спала — дивне відчуття, ніби от-от знепритомнієш.

— А от твоя мати багато чого тобі розкаже, — вів далі він, — і я її не спинятиму, проте й підтримувати не буду. Розумієш?

Вона кивнула. Батько з матір’ю вже не сперечався. Принаймні не вголос. У неї був той кислотний язик. Якось він сказав Френні, що коли з Карлою не погоджуються, то інколи її язик виходить із-під контролю. А коли це трапляється, він може когось ненароком порізати. Дуже прикро, та пораненого вже не врятуєш. Френні гадала, що багато років тому батько став перед вибором — продовжувати опір, що напевне призвело б до розлучення, або ж капітулювати. Він зупинився на останньому, але на власних умовах.

— Татусю, ти певен, що зможеш триматися осторонь? — тихо спитала Френ.

— А ти просиш мене стати на твій бік?

— Не знаю.

— Що будеш робити?

— З мамою?

— Ні. Із собою, Френні.

— Не знаю.

— Вийдеш за нього? Двоє можуть жити за ціною одного. Принаймні є така приказка.

— Гадаю, що не зможу. Мені здається, я його розлюбила. Якщо взагалі любила.

— Через дитину?

Люлька добре розкурилась, і теплим повітрям розлився солодкий дим. На городі в ямках почала збиратися тінь, а цвіркуни затягли свою пісню.

— Ні, не через дитину. Це ще раніше почалося. Джессі, він…

Вона замовкла, намагаючись зрозуміти, що не так із Джессі, адже могла щось прогледіти, коли всі думки роїлися навколо дитини й питання, як звільнитися з-під загрозливої тіні її матері, яка саме прогулювалася торговельним центром і добирала рукавички для весілля давньої подруги Френ. Можливо, те «щось» зараз поховане, та, певна річ, не спочиватиме з миром наступні шість, шістнадцять або ж двадцять шість місяців і врешті-решт постане з могили й кинеться на них обох. «Одружишся поспіхом — страждай поволі» — одна з улюблених приказок матері.

— Він слабкий, — сказала вона. — Краще не поясню.

— Не віриш, що він тебе шануватиме, так, Френні?

— Ні, — відказала вона й подумала, що батько щойно копнýв ближче до коріння, аніж вона сама, — вона не вірила Джессі, який походив із заможної сім’ї та вдягав на роботу сорочки з блакитної шамбре. — Джессі прагне, аби все було якнайкраще. Він хоче зробити все правильно, справді хоче. Проте… два семестри тому ми ходили на поетичне читання. Виступав чоловік на ім’я Тед Енслін[49]. Людей було напхом напхано. Усі понасуплювалися та слухали… слухали дуже уважно… аби й слова не проґавити. А я… ти ж мене знаєш…

Батько обійняв її за плечі.

— А на Френні смішки напали.

— Ага. Точно. Ти й справді знаєш мене як облуплену.

— Трохи є.

— Вони — себто смішки — вигулькнули нізвідки. У голові постійно крутилося «нечупара, нечупара, усі ми прийшли на нечупару». Думки мали певний ритм, схожий на пісні, що крутять по радіо. І мене вхопили смішки. Не через вірші пана Енсліна, доволі гарні вірші… та й не через зовнішність. Усе тому, як вони дивилися на нього.

Френні зиркнула на батька, аби перевірити, як він сприймає її оповідь. Батько лише кивнув, щоб вона продовжувала.

— Коротше, мені треба було звідти забратися. Я справді мусила вийти. І Джессі розлютився на мене. Знаю, у нього було на це повне право… я вчинила по-дитячому й поводилася по-дитячому, авжеж… та зі мною таке часто буває. Не завжди. Коли справді треба, я тримаю себе в руках…

— Так.

— Та інколи…

— Інколи до тебе стукає Король Сміх, і ти з тих, хто завжди йому відчинить, — докінчив за неї Пітер.

— Певне, так і є. Хай там як, а Джесс геть інакший. Якби ми одружилися… він би приходив додому, а я вже впустила якогось небажаного гостя. Таке траплятиметься не щодня, та досить часто, аби він казився. Тоді я б спробувала… і, гадаю…

— Гадаю, з ним ти була б нещасною, — сказав Пітер і міцніше пригорнув дочку.

— Мабуть, — озвалася вона.

— У такому разі не дай матері змінити твою думку.

Вона заплющила очі — з душі впав іще важчий тягар. Він зрозумів. Якимсь дивом.

— Що б ти сказав, якби я вирішила зробити аборт? — спитала вони трохи згодом.

— Думаю, саме про це ти й хотіла зі мною побалакати.

Френні злякано глипнула на батька.

Він подивився на неї у відповідь — немов запитально, з легкою усмішкою, звівши ліву брову.