Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Геп нахилився до Стю, дмухнувши на нього теплими випарами скотчу.
— Чудернацька в них тут ватага, Стюарте, самі діди. Усім уже за п’ятдесят, і в жодного нема обручки. Кар’єристи із самого дна.
Десь за півгодини до приземлення Норм Брюетт зомлів, і Лайла заверещала. Двоє жорсткопиких стюардів запеленали його в ковдру й оперативно привели до тями. Та, втративши спокій, Лайла продовжувала репетувати. Трохи згодом вона виригала своїх «стрибунців» і недавно з’їдений бутерброд із куркою та зеленню. Двоє дідів із кам’яними обличчями заходилися прибирати.
— Що це все означає?! — горлала Лайла. — Що таке з моїм чоловіком?! Ми помремо?! Мої діточки теж помруть?!
Кожну дитину вона тримала в захвáті, наче рестлер, — їхні голови стирчали в неї з-під пахв, зариваючись у чималі груди Лайли. Люкові з Боббі було явно незручно, і вони здавалися настраханими й присоромленими галасом, що здійняла їхня мати.
— Чому ніхто не відповість?! Це ж Америка!
— Та заткайте її нарешті, — прогарчав ззаду Кріс. — Клята жінка галасує гірше за подерту платівку.
Один військовий змусив її випити склянку молока, і вона справді замовкла. Решту польоту Лайла Брюетт провела, спостерігаючи за полями внизу й мугикаючи під ніс. Стю подумав, що в склянці було не лише молоко.
Коли вони приземлилися, на них чекали чотири лімузини марки «кадилак». У три з них загрузилися арнеттівці. У четвертий сів військовий ескорт. Стю гадав, що ті діди без обручок (і, певне, без близьких родичів) наразі також сиділи в цій будівлі.
Над дверима загорілося червоне світло. Коли компресор, помпа абощо зупинилося, поріг переступив чоловік в одному з тих космічних скафандрів. Доктор Деннінґер. Молодий, чорнявий, з оливковою шкірою, гострими рисами обличчя та улесливим ротом. Він почапав до Стю.
— Петті Ґрір каже, що ви завдали їй клопоту, — почулося з динаміка на грудях Деннінґера. — Вона дуже засмучена.
— Їй не варто засмучуватися, — спокійно промовив Стю.
Було важко говорити отак невимушено, та він знав, що не варто показувати свій страх цьому чоловікові. Деннінґер виглядав і поводився, як ті, хто знущається зі своїх підлеглих і їздить на них, як може, а перед начальством скаче, як зрадливий собака. Такими людьми можна користуватися доти, доки вони гадають, що ви допомагаєте цабе з нагайкою. Однак якщо вони почують страх, то нагодують тим самим черствим тортом — зверху тоненька помадка з «вибачте-не-можу-нічого-сказати», а під низом сама зневага до тупих цивільних, які прагнуть знати більше, ніж треба.
— Мені потрібні відповіді, — сказав Стю.
— Вибачте, але…
— Коли хочете, щоб я з вами співпрацював, мусите дечим зі мною поділитися.
— Через деякий час ви…
— Інакше додам вам трохи дьогтю.
— Ми це знаємо, — зневажливо мовив Деннінґер. — Просто в мене немає повноважень що-небудь розказувати, містере Редман. Я й сам майже нічого не знаю.
— Гадаю, ви брали мою кров на аналізи. Не забув я ваші голки.
— Так, — знехотя проказав Деннінґер.
— Навіщо?
— Містере Редман, повторюю: я не можу сказати вам того, чого сам не знаю.
Зневажливість повернулася до голосу Деннінґера, і Стю схилявся до того, що той каже правду. Він тут виконував лише брудну роботу, і йому це не дуже подобалося.
— Моє місто на карантині.
— Про це я також нічого не знаю.
Однак Деннінґер відвів очі, і цього разу Стю вирішив, що він бреше.
— Як так, що про це нічого не показують? — він тицьнув пальцем на прикручений до стіни телевізор.
— Прошу?
— Коли перекривають усі виїзди з міста й по всьому периметру натягують дріт, це показують у новинах, — сказав Стю.
— Містере Редман, дозвольте Петті зміряти ваш тиск…
— Ні. Коли вам від мене щось треба, краще запустіть сюди двох силачів — може, вони впораються. Та байдуже, скільки їх буде, — я однаково намагатимуся продірявити їхні протимікробні скафандри. Виглядають вони не надто міцними, вам так не здається?
Він сіпнувся до Деннінґера, ніби хотів схопити, — той відскочив назад і мало не перекинувся. З його динаміка вирвалося перелякане вищання, а за подвійним склом щось заметушилося.
— Певне, ви могли б щось підмішати в мою їжу, щоб я відрубився, та це запоре результати ваших дослідів, хіба ні?
— Містере Редман, ви поводитеся нерозумно! — Деннінґер тримався на безпечній відстані. — Ваше небажання співпрацювати завдає серйозної шкоди нашій державі. Ви мене розумієте?
— Нє-а, — відмовив Стю. — Наразі мені здається, що це держава завдає мені великої шкоди. Вона замкнула мене в лікарняній кімнаті десь у Джорджії з нікчемним лікарем-сраколизом, який і шоколад від гівна не відрізнить. Катай звідси й пришли когось зі мною поговорити або ж запускай ватагу молодиків, якщо хочете взяти мене силою. Та просто так я не дамся, можеш не розраховувати.
Коли пішов Деннінґер, Стю якийсь час сидів на стільці без жодного руху. Медсестра не повернулася. Не з’явилися й санітари, аби примусово виміряти його тиск. Він подумав і вирішив, що показники, отримані силоміць, їм ні до чого. Тож на деякий час його полишили подумати над своєю поведінкою.
Він підвівся, увімкнув телевізор і деякий час дивився на екран, та нічого не сприймав. У його нутрі лютував страх — справжній слон-утікач. Два дні він чекав, доки розпочне кашляти, чхати, харкати чорним мокротинням і спльовувати в стільчак. Він замислювався про інших — про людей, яких знав усе життя. Замислювався, чи комусь із них було так кепсько, як Кемпіону. Він думав про мертву жінку з дитиною в старому «шеві», і в його уяві на їхні образи накладалися обличчя Лайли Брюетт і маленької Шеріл Ходжес.
Телевізор тріщав і жебонів. У грудях повільно билося серце. Нарешті Стю почув, як зітхнули очищувачі, впускаючи до кімнати свіже повітря. Він відчував, як за його непроникним обличчям крутився й звивався страх. Іноді він був великим та істеричним і чавив усе на своєму шляху — був слоном. Іноді ставав маленьким і кусючим і гриз його гострими зубами — перетворювався на щура. Та страх постійно був із ним.
Минуло сорок годин, і лише тоді вони
