Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Ларрі зіп’явся на ноги й видушив із себе «дякую». Морський бриз пірнав і вилітав із його заношених трусів. Слово випало з рота, наче камінь.

— Їдь кудись і розклади все лайно по поличках. — Вейн підвівся й став поряд із ним, так само милуючись дітьми. — А лайна в тебе цілий вагон. Який тобі потрібен менеджер, який тур, який контракт після того, як вистрелить «Кишеньковий спаситель». Гадаю, таки вистрелить — у пісні чіпкий біт. З усім розберешся, та дай собі час відсапатися. Такі, як ти, завжди вирулюють.

Такі, як ти, завжди вирулюють.

Такі, як я, завжди вирулюють.

Такі, як…

———

Хтось стукав пальцем у вікно.

Ларрі здригнувся й сів прямо. Шию прохромило болем, і він скривився від того, якими мертвими та задерев’янілими здавалися його м’язи. Ларрі не задрімав, а заснув. Заново пережив Каліфорнію. Однак тут і зараз у вікна світило сіре нью-йоркське сонце, і в скло знову постукали пальцем.

Він обережно повернув голову на болючій шиї та побачив свою матір, закутану в чорний плетений шарф, — вона зазирала досередини.

Якусь мить вони просто дивились одне на одного, і Ларрі почувався по-дивному оголеним — наче тварина, на яку витріщаються в зоопарку. А тоді ситуацію взяла під контроль усмішка, і він опустив скло.

— Мамо?

— Так і знала, що це ти, — сказала вона несподівано порожнім тоном. — Вилізай звідти, і дай-но я тебе роздивлюся на повний зріст.

Обидві його ноги затерпли. Коли він відчинив дверцята, голки й шпильки вп’ялися в тіло від самих п’ят. Ніколи не думав, що зустріне її в такому вразливому, непідготованому стані. Ларрі почувався, наче вартовий, якого зненацька розбудили на посту. Він очікував, що мати буде меншою, не такою впевненою в собі, та завдяки витівкам часу за ці роки він змужнів, а вона лишилася такою самою.

Та справжньою дивиною було те, як вона його підловила. Коли Ларрі було десять років, кожного недільного ранку мати стукала в його зачинені двері, якщо гадала, що він уже виспався. Навіть чотирнадцять років по тому вона розбудила сина в точно такий самий спосіб — застала в новій автівці під час сну, наче стомленого пацана, який засидівся допізна та впіймався на чари піщаної людини в дурнуватій позі.

І ось він стоїть перед нею з кучерявим волоссям і слабкою та дурнуватою усмішкою на обличчі. Голки й шпильки все ще давалися взнаки в кінцівках, і йому доводилося переступати з ноги на ногу. Ларрі згадав, що коли він так робив, мати завжди питала, чи не потрібно йому в туалет, тож перестав тупцювати й дозволив голкам колоти себе як завгодно.

— Привіт, мамо, — сказав він.

Вона мовчки дивилася на нього, і зненацька в його серці зародився страх, наче злий птах повернувся на старе гніздо. Це був страх перед тим, що вона відвернеться, відцурається, просто полишить його — покаже спину свого дешевого пальто й рушить до метро за рогом.

А тоді вона зітхнула — так зітхають перед тим, як підняти важкий пакунок. І, коли заговорила, її голос прозвучав так природно й радо (а так і мало б бути), що він забув про перше враження.

— Привіт, Ларрі, — сказала вона. — Ходімо додому. Коли я визирнула у вікно, то здогадалася, що це ти. Уже відпросилася з роботи. Треба перехворіти.

Вона обернулася, щоб провести його сходами нагору, між зниклих кам’яних псів. Він піднявся на три сходинки, наздоганяючи її, і скривився від шпильок та голок.

— Мамо?

Вона розвернулася до нього, і він обійняв її. На хвильку її обличчям майнув страх, ніби вона злякалася, що замість пригорнути він її пограбує. Та це минулось, і вона віддалася в обійми, притиснула його до себе. До його ніздрів просочився запах її саше, викликавши неочікувану ностальгію — люту, солодку й гірку. Ларрі навіть здалося, що він от-от заплаче, при цьому він самовпевнено гадав, що й мати також, адже це Зворушлива Мить. Поза її схиленим плечем він і досі бачив мертвого кота, який наполовину випав зі сміттєвого бачка. Коли вона відсторонилась, очі в неї були сухими.

— Ходімо, приготую тобі сніданок. Цілу ніч був за кермом?

— Так, — сказав він хрипким від надлишку емоцій голосом.

— Ну ж бо. Ліфт не працює, та це лише другий поверх. Місіс Гелсі гірше. У неї артрит, а живе на шостому. І не забудь витерти ноги. Якщо наслідиш, містер Фрімен шулікою на мене кинеться. Ґошеном[39] клянуся, він бруд на нюх чує. Бруд — то його ворог, ще й який.

Вони підійшли до дверей.

— З’їси три яйця? І зроблю тости, якщо не заперечуєш проти пумпернікелю[40]. Ходімо.

Він піднявся слідом, проминув зниклих псів і дещо дикими очима подивився на простір, який вони колись займали, аби довести самому собі, що пси справді зникли, що він не зменшився до двох футів, що всі 80-ті не розчинились у часі. Його мати прочинила двері, і вони зайшли досередини. Навіть темні коричневі тіні та запахи куховарства були ті самі.

———

Еліс Андервуд посмажила йому три яйця, бекон, тости, налила соку й зварила кави. Коли Ларрі прикінчив усе, крім кави, він підкурив цигарку та відсунувся від столу. Вона блимнула на цигарку невдоволеним поглядом, але нічого не сказала. Це трохи зміцнило його самовпевненість — зовсім трохи, не сильно. Адже Еліс завжди вичікувала слушної нагоди.

Жінка опустила стару чорну пательню в сіру воду в раковині — зашипів метал. А вона майже не змінилася, думав Ларрі. Набрала трохи літ (зараз їй мав бути п’ятдесят один рік), дещо посивіла, та у волоссі, охайно зібраному в сітку, лишалося вдосталь чорноти. Вона була вдягнена в просту сіру сукню — певне, то її робоча одежина. Живіт так само напинав корсаж, та тепер, мабуть, трохи більше. «Мамо, зізнавайся, ти трохи погладшала? Ото й усі ґрунтовні зміни?»

Ларрі почав струшувати попіл на блюдце від філіжанки, але мати висмикнула його з пальців сина й натомість поставила попільничку, яку завжди тримала на полиці. На блюдце вихлюпнулося трохи кави, і йому здавалося цілком природним збивати попіл туди. Попільничка ж була докірливо, бездоганно чистою, і бруднити її здавалося наругою. Мати завжди чекала слушної нагоди й уміла так розставляти пастки, що всі кісточки позбиваєш і починаєш белькотіти, як дурень.

— Отже, вирішив повернутися, — сказала