Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський
— У нас зостається лише один вихід, — сказав я, і Юрко на слові “вихід” підвів голову. Його неспокійні очі на мить зупинилися на мені:
— Ти хочеш сказати — двійники? — запитав він, тим самим довівши, що ще не втратив ясності розуму.
— Двійники нового типу, — відповів я. — Вони володітимуть і нашою спадковою пам’яттю. Ми візьмемо ДНК у себе і тільки трохи змінимо її, щоб одержати пластбілок. Так утворимо стрижні наладки. Двійники одержать наші генетичні ланцюжки, наше “я”, всі переваги наших організмів. Ми позбавимо їх тільки наших, недоліків. Мозок двійників матиме місця для підключення додаткових блоків, він не лімітуватиметься ні в обсязі, ні в можливостях розвитку. Ми перепишемо на нього нашу пам’ять. А потім…
— Ти сказав — потім…
— Вони, напевно, самі продовжать вдосконалення своїх організмів, добираючи найкращу оболонку…
Я помовчав і відповів на німе запитання Юрка, тим самим відповівши і на свої сумніви:
— Наше “я” в них буде все зменшуватись у порівнянні з їх власним досвідом. Але воно збережеться.
Наші погляди зустрілись, і в його очах я прочитав те, що він за мить сказав словами:
— А з Майєю ти вже говорив про це?
Я прибув у Перший Науковий центр, щоб замовити ряд досліджень. Мене провели в будинок Ради, до його керівника Унара. Навпроти мого учня стояв височенний, червонощокий юнак, трохи зігнувшись під вагою своїх могутніх плечей, і.його очі бігали, ніби намагалися кудись сховатися. Побачивши мене, він хитнувсь убік, але Унар вигукнув:
— Ні, хай і вчитель почує про твою ганьбу!
Я здивовано глянув на них, і Унар вирішив одразу ж все пояснити:
— Злодій! У нас — злодій! — простогнав він, і юнак, приголомшений фразою, зіщулився, намагаючись стати по можливості меншим.
А мені здалося, що пам’ять знов жартує зі мною, чи, може, Унар, сказав не те слово, яке мені почулося.
— Він! — Довгий палець Унара був націлений у груди юнака.
— Я ж спочатку просив у тебе, а ти не давав… — спробував захищатися юнак, але тільки погіршив своє становище. Унар від жаху схопився за голову і заговорив, звертаючись до мене, ніби юнака вже не існувало.
— Так, може, це я штовхнув його на крадіжку? І я порадив йому тікати доти, доки наші хлопчики не схопили його за хобот і не кинули на це саме місце?!
Унар різко обернувся до злочинця:
— Доведеться відправити тебе звідси…
З юнака можна було малювати картину “Приниженого гіганта”. Кудись зникли його величезний зріст і могутні плечі. Перед нами стояло цуценя, що нашкодило, і намагалося крутнути хвостиком. Він був такий жалюгідний, що Унар у думці вилаявся — це було видно по його губах — і сказав;
— Гаразд. Ти працюватимеш увесь місяць на дослід Сула і ні про що у нього не запитаєш. Ти виконуватимеш то, що він скаже, — і все. У тебе не буде власної думки. Тільки потім продовжиш свою роботу.
Юнак приречено опустив голову, але не заперечував. У нього знову з’явилися зріст і плечі. Це, мабуть, викликало підозру, тому що Унар спішно поставив ще одну умову:
І якщо Сул пожаліє і відпустить тебе достроково, ти все одно залишишся. А тепер іди.
Коли він зник, мені неприємно заскніло в грудях.
— А чи не можна було м’якше? — запитав я.
Унар похитав головою і ледь-ледь посміхнувся; па більше він, як видно, не був здатний:
— Він забрав усіх експериментальних тварин для свого досліду і тим самим зірвав дослід Сула. Він помістив їх у своєму домі, але прорахувався. Він так поспішав з дослідом, що не спав четверо діб. Тоді й прохопився словом…
— Я до тебе у справі, — попередив я. — Вам усім тут доведеться добряче попотіти.
— Вже знаю — спадкові стрижні, — мовив Унар. — Ми все зробимо, вчителю.
— Перебудова не повинна порушити ланцюжка. Щоб у двійника збереглася пам’ять. Щоб жодне кільце не загубилося. Ні батько, ні дід, ні прадід… Форма ланцюжка через те й погана, що може залежати від одного кільця. А від якого, ми не встигли з’ясувати. Або встигли — від усіх. Розумієш, Унаре? — Я дуже часто в ці дні повторював слово “розумієш”. Але не тому, що не був упевнений в людях, — я не вірив собі.
І ще одне прохання, — сказав я, але в цей час засвітився екран відеофону, і сердитий з вигляду молодий чоловік щось зажадав від Унара. Я почекав, поки він зникне, і вів далі:
— Простеж за роботою стрижнів хоча б попервах, коли я заглиблюся в дослід і ще не оволодію контролем.
— Гаразд, вчителю, — посміхнувся Унар. — А здорово я провчив його, правда?
Я відсахнувся, спочатку не зрозумів, раптом пригадав: життя йде своїм шляхом, що б зі мною не трапилось.
— Адже ми ще побачимося, коли ти втілишся… — упевнено сказав Упар, але він все ж недоказував чогось.
Чулося далеке дзижчання, ніби об скло билася велика муха, одна з тих, які зберігалися в ентомологічних музеях.
— Коли відверто, я заздрю тобі, вчителю. Один такий дослід — і будь-яке життя виправдане.
Пахло квітами і хвоєю. Риси обличчя Унара пом’якшали, потім знову враз стали карбованими. На екрані з’явилися обличчя, хтось просив схопити когось “за хобота” — певне, тут це було улюбленою приповідкою. Пахло озоном і степом. І мені вперше за ці дні полегшало.
— Я не хочу тебе бачити, — сказала Майя, не повертаючи голови.
Неможливо
