Соляріс - Станіслав Лем
— Ага!—вигукнув я.— Ось чому ти так злякався мене в той перший вечір, коли я прийшов до тебе!
— Так. А втім,— додав Снаут,— може, він так і зробив. Звідки ти знаєш, що я і справді той добрий старий Щур, який прилетів сюди два роки тому…
Снаут тихо захихикав, немовби моя розгубленість бозна-як його потішила, і враз споважнів.
— Ні, ні,— промимрив він,— і так усього аж занадто… Може, відмінностей між нами набагато більше, але я знаю тільки одне: і мене, і тебе можна вбити.
— А їх ні?
— Не раджу тобі навіть пробувати! Це жахливе видовище! .
— Нічим?
— Не знаю. В усякому разі, ні отрутою, ні ножем, ні вірьовкою…
— А якщо атомним випромінювачем?..
— Ти б спробував?
— Не знаю. Якщо є певність, що це не люди…
— Якоюсь мірою це все-таки люди. Суб’єктивно вони люди. Але зовсім не усвідомлюють свого… походження. Ти це, мабуть, помітив?
— Звісно. І все-таки… Як це відбувається?
— Вони регенерують у неймовірному темпі. В неможливому темпі, просто на очах, повір мені, і знову починають поводитись, як… як…
— Як що?
— Як їхні образи в нашій уяві, ті записи в пам’яті, на підставі яких…
— Так. Це правда, — підтвердив я, зовсім не звертаючи уваги на те, що мазь стікає з моїх обпечених щік і капає мені на руки.— А Гібарян це знав?..— запитав я несподівано.
Снаут пильно глянув на мене:
— Чи знав він те саме, що й ми?
— Так.
— Я цього майже певен…
— Звідки ти знаєш? Він тобі щось казав?
— Ні. Але я знайшов у нього одну книжку…
— «Малий Апокриф»?!— вигукнув я і підхопився з місця.
— Так. А ти звідки про це знаєш?— запитав Снаут і занепокоєним поглядом уп’явся в моє обличчя.
Я заперечно похитав головою.
— Спокійно. Ти ж бачиш, що я обпечений і зовсім не регенерую. Він залишив мені листа.
— Та невже?! Листа! І що ж у ньому написано?
— Небагато. Це, власне, не лист, а записка. Бібліографічна довідка до «Соляристичного додатка» і до цього «Апокрифа». Що це таке?
— Давня історія. Може, вона й справді має до всього цього якесь відношення. Тримай.
Він вийняв з кишені оправлений у шкіру, потертий на ріжках тоненький томик і подав мені.
— А Старторіус?..— запитав я, ховаючи книжку.
— Що Сарторіус? У такій ситуації кожен поводиться, як… може. Він намагається бути нормальним — для нього це означає бути офіційним.
— Ну, знаєш!
— І все ж таки це правда. Якось я вскочив з ним в одну халепу… Не вдаватимуся в подробиці, скажу лише, що на вісьмох у нас зосталося п’ятсот кілограмів кисню. Ми поволі збайдужіли до своїх щоденних справ, під кінець ходили всі бородаті, тільки він один голився, чистив черевики — така вже в нього вдача. Але тепер, звичайно, все, що б він не зробив, буде облудою, комедією або злочином.
— Злочином?
— Ну гаразд, хай не злочином. Можна придумати для цього якесь нове визначення. Наприклад, «реактивне розлучення». Краще звучить?
— Ти дуже дотепний.
— А ти волів би, щоб я плакав? Запропонуй щось інше.
— Ет, дай мені спокій.
— Ні, я цілком серйозно. Ти тепер знаєш приблизно стільки ж, скільки й я. У тебе є якийсь план?
— Звідки?.. Уявлення не маю, що робитиму, коли… вона з’явиться знову… Вона неодмінно повинна з’явитися?
— Найімовірніше, що так.
— Як же вони потрапляють на станцію? Адже вона герметична. Невже обшивка?..
Снаут похитав головою:
— З обшивкою все гаразд. Уявлення не маю як. Найчастіше ми бачимо гостей, коли прокидаємось, а спати хоча б уряди-годи треба.
— А якщо замкнутись?
— Помагає ненадовго. Є інші способи… ну, та ти сам знаєш які.
Снаут підвівся, а за ним і я.
— Послухай, Снаут… Ти хочеш ліквідувати станцію, але волів би, щоб ініціатива виходила від мене?
Він похитав головою.
— Усе це не так просто. Звичайно, ми в будь-яку мить можемо втекти, ну хоча б на сателоїд, і звідти послати SOS. Про нас, звісно, подумають, що ми схибнулися з розуму,— якийсь санаторій на Землі, аж поки ми всі рішуче не відмовимось від своїх слів,— трапляються ж випадки масового божевілля на таких ізольованих базах… Може, це був би й не найгірший вихід. Сад, спокій, білі палати, прогулянки з санітарками…
Снаут говорив цілком серйозно, засунувши руки в кишені і втупившись невидющим поглядом у куток. Червоне сонце вже зайшло за обрій, і гривасті хвилі Океану переплавилися в чорнильну пустелю. Небо палало. Над цим двобарвним, незвичайно понурим пейзажем пливли хмари з ліловими краями.
— Отже, ти хочеш тікати? Чи ні? Поки що ні?
Снаут усміхнувся.
— Непохитний завойовнику… ти ще не скуштував цього, інакше не був би таким доскіпливим. Мова не про те, чого я хочу, а про те, що можливе.
— Ну і що ж можливе?
— От саме цього я й не знаю.
— Виходить, лишаємося тут? Думаєш, знайдеться спосіб…
Снаут глянув на мене,— обличчя в нього було облуплене, виснажене й пооране зморшками.
— Хтозна. Може, все це окупиться,— мовив він нарешті.— Про нього ми, мабуть, не довідаємося нічого, а от про себе…
Снаут відвернувся, взяв свої папери й вийшов. Я хотів його спинити, вже навіть розтулив був рота, однак не вимовив ні слова. Що було діяти — я міг тільки чекати. Я підійшов до ілюмінатора і втупився очима в криваво-чорний Океан, майже не бачачи його. Мені спало на думку, що я міг би замкнутися в якійсь ракеті на ракетодромі, однак це було б несерйозно, більше того, безглуздо, раніше чи пізніше мені все одно довелося б вийти. Я сів біля ілюмінатора і вийняв книжку, яку мені дав Снаут. Було ще досить видно, вся кабіна палала багрянцем,
