Атомний вогонь над океаном - Курт Герварт Балль
— У цій церемонії прийняття на роботу не вистачає тільки детектора брехні[1].
Чоловік у білому кітелі не звернув на слова Барна ніякої уваги. Він запросив молодого вченого сісти, пристебнув його до крісла і попрямував до пульта з вмикачами. В кімнаті погасло світло. Протягом кількох секунд Барн бачив у темряві тільки кумедну тінь чоловіка в білому кітелі. Щось безперервно дзижчало. Раптом широко розкриті очі Барна засліпило яскраве світло і враз погасло. Крісло захиталось і кудись покотилося, зупинилось і знову покотилося. Це повторювалось кілька разів. У Барна було таке відчуття, неначе він під час шторму пливе на паруснику — падає в бездонні глибини і виринає на поверхню. Його ще раз зачепив промінь прожектора, і збожеволіле крісло, на якому він сидів, ривком повернулося на місце.
Барна м'яко огорнуло приємне світло без тіней. Він не встиг вимовити жодного слова. А чоловік у білому кітелі вже натискував різні важелі на кріслі. На голову Барна опустився металевий ковпак з голчастою решіткою, стиснувши його лоб і скроні. До оголених грудей Барна приклали жолобчастий гумовий шланг, до передпліччя, стегон і шиї прикріпили невеличкі металеві пластинки, від яких тяглися шнури до апарата, що стояв, мабуть, біля задньої стіни. Барн відчув, як на чолі в нього виступив піт. Краплини поту стікали по щоках на верхню губу — вони мали солоний присмак. Варну було дуже жарко.
— Ваше прізвище?
Молодий Кальман моргнув очима. Навіщо це? Адже чоловік у білому знає, хто сидить перед ним. Потім пригадав: такі самі питання ставлять, коли перевіряють людину з допомогою детектора брехні.
— Барн Кальман.
— Ви вчилися вісім років?
— Так.
— Ви одружені?
— Ні.
«Безглузді запитання. Вони ж знають».
— Ви член Міжнародного товариства по мирному дослідженню?
«Ага, це стає цікавим».
— Ні.
— Ви колись виїжджали із Штатів?
— Ні.
— Ви знаєте про наслідки Стокгольмської конференції?
— Я читаю газети.
— Будь ласка, відповідайте так або ні, — попередив його лагідним, але байдужим тоном чоловік у білому кітелі.
— У вас є коханка?
— Ні.
— Ви знайомі з Джеймсом Стефсоном?
На якусь частку секунди Барн завагався. Молодий учений хотів відповісти правду, але щось застерегло його, і він відповів невиразно:
— Е… ні.
Коли Барн прощався з Джеймсом Стефсоном, старик сказав: «Привітайте мого сина і внучку».
Барн пригадав невисокого лагідного професора. Біт зраділа, коли він передав їй привіт від діда.
Чоловік у білому перейшов до наступного питання.
— Як звали першого президента Сполучених Штатів?
— Це питання суперечить вашій вимозі, щоб я відповідав «так» або «ні». Крім того, мене ображає думка, ніби я такий невіглас.
Якщо ці відповіді реєструються, а вони, напевно, фіксуються на стрічці, в Барна може виникнути приємна розмова з начальством атомного міста.
Але чоловіка в білому, здавалося, зовсім не цікавили ні питання, ні відповіді. Він питав про те, що йому написав начальник служби безпеки. А вже Лекс Шпрінгер знає, що до чого.
— Ви прибули сюди вчора о шістнадцятій годині тринадцять хвилин?
— Так.
— На вас чекали?
— Чекали. Інакше я не був би тут. З моєї родини на аеродромі не було нікого, — додав він.
— Ви знаєте Москву?
— Досі я не мав можливості побувати там, у чому ви пересвідчилися з моєї відповіді на п'яте питання.
— Що ви думаєте про мету комуністів?
— Я вільний американець.
— Дякую, містер Кальман.
З голови вченого зняли ковпак з голчастою решіткою, а з тіла — пластинки з шлангами й дротами, Барн витер піт з обличчя. Після всіх цих процедур в нього було мало бажання працювати в атомному місті. Це ж тільки початок. А що буде далі? Вчений вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись. Він сердився на чоловіка в білому, хоч той робив тільки те, що йому наказали. А хіба завжди слід робити те, що накажуть? Невже в Мехіко-Занді доводиться постійно підкорятися, виконувати накази, вказівки, доручення без будь-яких сумнівів і вагань? Невже тут ніхто не має власної думки?
Вчора Біт Стефсон сказала, що в атомному місті є люди, які носяться з планом створення «чистої» бомби. Невже це правда? Адже Мехіко-Занд усі вважають дослідним інститутом. Інакше думає тільки Джеймс Стефсон. Як він висловився з цього приводу? Зрештою, сказав учений, не так уже й важливо, що виробляють: бомби чи потрібні для їх виготовлення матеріали атомного розщеплення, які потім продають тим, хто створює бомби. Це правда. Але працювати над «чистою» бомбою безглуздя! В Мехіко-Занді таких дурнів не може бути.
Він відмахнувся од цієї думки і знову зайшов у кімнату до молодої дівчини. Вона сказала:
— Директор Брекдорп чекає вас. Але спершу підпишіть, будь ласка, в генеральному секретаріаті договір. Це поверхом нижче, в кімнаті номер 11/310.
Барн попрощався з секретаркою і відчинив двері. Перед ним стояв його мовчазний супутник. Барн дуже здивувався: чоловік показав на ліфт і пропустив нового науковця вперед. Барна весь час не покидало відчуття, ніби він ув'язнений.
Вони спустилися ліфтом на один поверх, і супутник Барна підвів ученого до кімнати П/310. Коли чоловік натиснув сигнальну кнопку, розсунулися одні двері, потім відчинилися другі, оббиті шкірою, і Барн побачив кімнату, посередині якої сиділа Біт Стефсон. Він ступив кілька кроків до неї і вигукнув:
— Нарешті, я бачу розумну людину!
Дівчина усміхнулась і жестом запросила його сісти. Барн підсунув крісло до її письмового стола.
