Колгосп тварин - Джордж Орвелл
У день поминальної учти з Віллінґдона приїхала підвода бакалійника й привезла великий дерев’яний ящик. Тієї ночі було чути оглушливий спів, а потім — щось схоже на люту сварку, яка близько одинадцятої завершилася дзенькотом розбитого скла. Наступного дня й до обіду будинок наче вимер, і поширилися чутки, що свині десь роздобули грошей на ще один ящик віскі.
Розділ X
Минали роки. Змінювалися пори року, збігало недовге життя тварин. І от окрім Конюшинки, Бенджаміна, ворона Мойсея та кількох свиней вже не лишилося тих, хто пам’ятав старі дореволюційні часи.
Здохла Мюріел. Здохли Квітка, Джессі та Пінчер. Не стало й Джонса — він завершив свої дні у притулку для п’яниць у іншій частині країни. Забули Сніжка. Забули Боксера, окрім хіба тих, хто його особисто знав. Конюшинка стала старою товстою кобилою із закостенілими ногами і сльозавими очима. Минуло вже два роки, як вона досягла пенсійного віку, проте жодна тварина так ніколи й не виходила на пенсію. Вже давно не велося розмов про те, щоб відгородити частину пасовиська для перестарілих тварин. Наполеон тепер став зовсім зрілим кнуром, вагою в півтора центнери. Пищик так розжирів, що ледве бачив на очі. Лише старий Бенджамін не змінився, хіба навколо морди ще більше посивіла шерсть. З часів смерті Боксера він став ще похмурішим.
Тепер Колгосп налічував куди більше живності, хоча й приріст був не такий, як очікувався у попередні роки. Народилося багато тварин, для яких Повстання було тьмяною легендою, яка передавалася з вуст у вуста. А інші, ті, яких купили, про це навіть і не чули. Тепер, окрім Конюшинки, у Колгоспі було ще троє коней. Хороші й кремезні, сумлінні трудівники й непогані друзі, але надто вже тупі, бо жоден так і не спромігся вивчити абетку далі літери Б. Вони визнавали все, що чули про Повстання й засади Тваринізму, особливо від Конюшинки, яку майже по-синівському шанували, хоча й навряд чи вони багато з того збагнули.
Тепер Колгосп став заможнішим і краще організованим: він навіть розширився на два лани, які викупили у містера Пілкінґтона. Нарешті успішно завершили вітряк, мали молотарку й свій елеватор, а також різні нові будівлі. Вімпер придбав собі візка. Проте вітряк так і не використовували для вироблення електроенергії, а лише мололи на ньому зерно, з чого мали неабиякий прибуток. Тепер тварини тяжко працювали, зводячи ще один вітряк: нібито на ньому вже точно мали встановити динамо-машину. Але ніхто вже не заїкався про добробут, про який колись так мріяв Сніжок — про стійла з електричним освітленням, холодною та гарячою водою і триденний робочий день. Наполеон розвінчав ці ідеї як такі, що суперечать духові Тваринізму. Справжнє щастя, переконував він, у старанній праці і стриманому житті.
Здавалося, господарство стало заможнішим, хоча самі тварини багатшими не стали, окрім, звісно, свиней і псів. Можливо, це пояснювалося тим, що вже надто багато розплодилося свиней та собак. Хоча і в ледарстві їх важко було звинуватити. Пищик не втомлювався пояснювати, що з цією організацією та доглядом за фермою у них просто прірва роботи. Для затурканих тварин більша частина тієї роботи була геть незбагненною. Навіть попри те, що Пищик їм розказував, як насправді свиней щодня виснажують всілякі «папки», «звіти», «протоколи» й «доповідні». Тобто великі аркуші паперу, які належало рясно списувати, а тоді одразу ж спалювати в грубі. А це має першочергове значення для добробуту Колгоспу, зазначав Пищик. Однак ні свині, ні пси самі не виробляли харчових продуктів, зате їх самих було не злічити, та й на апетит ніхто з них ніколи не скаржився.
Що ж до інших, то вони відчували, що їхнє життя лишається без змін. Здебільшого вони були напівголодними, спали на соломі, пили з басейна і тяжко працювали; узимку їм дошкуляв холод, а влітку обсідали мухи. Часом старші тварини ворушили пригаслу пам’ять, силкуючись порівняти, коли було краще: до Повстання, коли прогнали Джонса, чи тепер. І ніяк не могли пригадати. У них не було з чим порівнювати їхнє теперішнє життя. Судити про це можна було хіба з Пищикових цифр, які незаперечно свідчили, що життя дедалі покращується. Такі завдання виявилися тваринам не під силу, а втім, їм особливо й не було коли роздумувати над цим. Лише старий Бенджамін заявляв, що до дрібниць пам’ятає своє довге життя і певен, що ніколи не було й не могло бути покращання чи погіршання. Бо, як він казав, голод, нужда і злигодні — незмінні супутники тваринного життя.
І все ж ніхто з тварин не занепадав духом. Навіть більше, вони ні на мить не переставали пишатися тим, що вони члени «Колгоспу тварин». Вони були єдиним господарством на всю країну — на всю Англію! — яким володіли й керували тварини. Жоден із них, навіть наймолодший, навіть новоприбулий, завезений з найвіддаленіших ферм, не переставав цим захоплюватися. І коли вони чули рушничний постріл чи бачили, як на щоглі тріпонеться зелений прапор, то їх сповнювали незмінні гордощі. І вони згадували давні героїчні дні, коли виганяли Джонса й карбували Сім Настанов, коли у величних битвах завдавали нищівної поразки гнобителям-людям. І в них продовжували жити давні мрії, вони все ще вірили у провіщену старим Майором Республіку Тварин, коли по зелених ланах Англії не ступатиме нога жодної людини. І це колись настане: може, й не скоро, може, й не за теперішнього покоління, але воно все ближче. Навіть нишком мугикали «Тварин Англії», принаймні, тут кожна тварина знала цю пісню, хоча ніхто й не важився співати її вголос. Може, їхнє життя й тяжке, і не всі надії збулися, та кожен усвідомлював, що вони не такі, як інші. Якщо й голодували, то не через те, що у них все забирали безжалісні люди, а якщо й працювали, то лише самі на себе. У них ніхто не ходив на двох ногах, ніхто не називав іншого «хазяїном». Усі тварини були рівними.
Якось на початку літа
