Поправка на Ікс - Валентина Миколаївна Журавльова
У льотних книжках астронавтів додали ще один — знаменитий дванадцятий пункт: “Чим захоплюєтесь?”
Але дуже швидко прийшло інше розв’язання проблеми. На міжпланетних трасах почали літати кораблі з атомарно-іонними двигунами. Тривалість польотів скоротилася до кількох днів. Дванадцятий пункт викреслили з льотних книжок.
Та через кілька років ця проблема постала знову ще в гострішій формі. Людство вступило в епоху міжзоряних перельотів. Атомарно-іонні ракети, що досягали субсвітлових швидкостей, все ж роками летіли до найближчих зірок. Час у швидкісній ракеті сповільнюється, але перельоти тривали вісім, дванадцять, інколи двадцять років…
У льотних книжках знову з’явився дванадцятий пункт. Більше того, він став одним з головних при комплектуванні екіпажів. Міжзоряний переліт, з точки зору пілотування, на 99,99 процента складався з вимушеного неробства. Радіопередачі переривалися вже через місяць після вильоту. Ще через кілька тижнів наростаючі перешкоди примушували вимикати приймачі оптичного зв’язку. А попереду були роки, роки, роки…
Ракети тих часів мали всього шість-вісім осіб екіпажу, тісні каюти, оранжерею завдовжки з півсотні метрів. Тим, хто літає на міжзоряних лайнерах, важко уявити, як люди обходилися без гімнастичного залу, без плавальних басейнів, без стереотеатру і галерей для прогулянок…
Але я відхилилася, а розповідь ще не почата. В наші дні дванадцятий пункт уже не відіграє істотної ролі при виборі екіпажу. Для рейсових перельотів по звичайних маршрутах це, мабуть, справедливо. Але для далеких дослідницьких польотів треба все ж таки комплектувати екіпажі людьми, схильними чимось захоплюватися. Така, в усякому разі, моя думка. Дванадцятий пункт — тема моєї наукової праці. Історія дванадцятого пункту і привела мене сюди, в Центральний архів зореплавства.
Признаюся, спочатку слово “архів” мені не сподобалось. Я — бортовий лікар, а це приблизно те саме, що у XVIII столітті морський лікар. Я звикла до мандрівок, до небезпек. Усі три мої зоряні польоти я здійснювала на дослідницьких ракетах. Брала участь у першій експедиції до Проціона і, мабуть, назавжди захворіла жадобою до відкриттів. На трьох планетах Проціона є немало назв, які я придумала, а ви знаєте, що це таке — дати назву відкритому тобою океанові!..
“Архів” — мене лякало це слово. Але вийшло інакше. Не знаю, не встигла ще дізнатися, який архітектор створив будинок Центрального архіву зореплавства. Це дуже талановита людина. Талановита і смілива. Будинок розташований на березі Сибірського моря, що виникло двадцять років тому, коли на Обі було споруджено греблю. Головний корпус архіву стоїть на прибережних горбах. Не знаю, як це вдалося зробити, але здається, що будова звисає над водою — легка, спрямована вгору, схожа здалеку на білий парусник…
В архіві працюють люди різних спеціальностей. Їх п’ятнадцятеро. З деякими я встигла познайомитися. Майже всі вони приїхали сюди ненадовго. Австрійський письменник збирає матеріали про перший міжзоряний переліт. Учений, ленінградець, пише історію Марса. Соромливий індус — знаменитий скульптор. Він сказав мені: “Я повинен знати їхній духовний світ”. Два інженери — високий на зріст саратовський хлопець, схожий на Чкалова, і маленький японець, з обличчя якого не сходила ввічлива усмішка. Їм треба обгрунтувати якийсь проект. Який саме, я не знаю. Японець дуже чемно відповів на моє запитання: “О, це зовсім дріб’язкова справа! Вона не варта того, щоб перевантажувати вашу високу увагу”.
Але я знову відхилилася. Перейду до розповіді.
Першого ж дня, увечері, я говорила з завідуючим архівом. Це ще не старий чоловік, але вибух паливних баків на ракеті майже позбавив його зору. Він носить якісь спеціальні окуляри — з потрійними лінзами. Скельця відсвічують голубим. Очей не видно. Від цього здається, що завідуючий ніколи не усміхається.
— Що ж, — сказав він, вислухавши мене, — вам треба почати з матеріалів сектора “Нуль-чотирнадцять”. Пробачте, це наша внутрішня класифікація, вам вона ні про що не говорить. Я маю на увазі першу експедицію на Зорю Барнарда.
Соромно говорити про це, але я майже нічого не знала про цю експедицію.
— Ви літали в інших напрямках, — знизав плечима завідуючий. — Сіріус, Проціон, Шістдесят перша Лебедя…
Мене здивувало, що він так добре знає мій послужний список.
— Так, — вів далі він, — історія Олексія Зарубіна, командира цієї експедиції, відповість на багато питань, що вас цікавлять. Через півгодини вам подадуть матеріали. Бажаю успіху. — За голубими скельцями не видно було очей. Але в голосі бринів сум.
І ось матеріали у мене на столі. Папір пожовклий, на деяких документах чорнило (тоді писали чорнилом) вилиняло. Але хтось старанно відновив текст: тут же підшиті фотознімки документів в інфрачервоному світлі. Папір покритий прозорою пластмасою; на дотик аркуші здаються дуже цупкими, гладенькими.
За вікном — море. Глухо накочується прибій, хвилі шурхотять, наче хтось перегортає сторінки…
Експедиція до Зорі Барнарда для тих часів була заходом сміливим, навіть одчайдушним. Від Землі до Зорі Барнарда світло йде шість років. Половину шляху ракеті належало пролетіти з прискоренням, другу половину — із сповільненням, і хоч при цьому досягалися субсвітлові швидкості, політ туди й назад повинен був тривати близько чотирнадцяти років. Для тих, хто летів у ракеті, час сповільнювався: чотирнадцять років перетворювалися на сорок місяців. Строк цей сам по собі невеликий, але небезпека полягала в тому, що майже весь час — тридцять вісім місяців із сорока — двигун ракети повинен був працювати на форсованому режимі. Запас ядерного палива брався в обріз. Затримка в дорозі означала б загибель експедиції.
Тепер здається невиправданим риском вирушати в космос, не маючи резервних запасів пального, але тоді не можна було інакше. Корабель не міг узяти більше від того, що інженерам вдавалося розмістити в його паливних відсіках.
Я чит^ю протокол засідання комісії, яка відбирала екіпаж. Висуваються кандидатури капітанів, і комісія говорить: “Ні”. Ні — тому що політ дуже важкий, тому що
