Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук

Через порожнечу вона звернулася до довготелесого веснянкуватого Томашека, який так намагався загладити перед нею військову різкість співгромадян. До Томашека, батька вісьмох дітей, який присвятив себе лише їхньому вихованню. І він, почувши заклик Віоли, віддав їй свою волю і силу “свого” дерева — розлогої берези з багатьма стовбурами на одному корені…

Так, одного за іншим прикликаючи колоністів, вона одержувала енергійні дружні відповіді, збирала у своїй тілесній оболонці волю десятків людей і непоборну міць лісу.

Час був стиснутий, спресований до повної нерухомості. В ямі екрану застигло округле чоло крейсера, осяяне новою фіолетовою блискавкою.

Постріл не досяг мети.

Вольовий заряд, зібраний Віолою від людей і дерев, нищівно рухнув на біомашину. Вихор струменів підірвав кристали, німим піском обсипалася їхня хаща. Корабель помер. Земна гостя зглянулася лише на систему, що підтримувала поживний бульйон у камері з “екіпажем”.

Потім Віолі багато разів снився цей сон. Жінка, якої не існувало, блондинка в рожевому комбінезоні, з криком біжить по кільцевому коридору крейсера під зловісне виття екстреного прискорення. Її діти, піврічні близнюки, — єдині, кого помилувала катастрофа. Несподіваний удар жорсткого випромінювання зірки, згубний для всього живого. На час польоту дітей сховали у спеціальний надзахищений бокс, лише тому вони й уціліли. Останнє, одчайдушне благання жінки звернене до корабля: збережи! Збережи від будь-якої небезпеки!

Дорослі переселенці загинули, але крейсер, що залишився без екіпажу, виконав наказ матері. Надто добре виконав. Майже дев’ятнадцять років у штучному середовищі. Ровесники Хорхе — мляві білуваті істоти, здатні лише рости. Силові кокони навколо них — і довічна, застигла на межі лють механічного раба, який розстрілює всіх, хто наближається, хто намагається проникнути на борт і отже, становить можливу загрозу тим, кого оберігають…

Хто винен? Ніхто. Аркадці пошкодили ходову частину, і розлютований дракон воював з цілою планетою. Тепер його ворогом стала кожна жива істота. Невиразним натхненням осягнувши зв’язок людей і дерев, він спалював ліси, цілі материки перетворював у згарища. Ох, високодосконалий крейсер, який читає в чужому психополі! Хто, коли міг передбачити для тебе подібну ситуацію?..

І ти, бідолашна, перелякана мати, яка викликала джина, — ми не осудимо тебе. Ми лише станемо обережнішими… з нашими власними машинами.

…Біла, в найтонших прожилках, немов пронизана нервами мармурова стела. Двоє східців. Акуратний горбок горить щойно посадженими півоніями.

— Досі я ніяк не могла зрозуміти, чому на Землі так довго протримався обряд похорон, — сказала Віола, вирішивши, що мовчання тривало довше, ніж треба.

— А зараз зрозуміли? — спитав Сократ.

Вони стояли поруч, не дивлячись один на одного, знову і знову перечитуючи ім’я, висічене на стелі, і дві дати — проміжок між ними вісімнадцять років!

— Я, здається, остаточно зрозуміла вас. Аркадію.

— Ось це найголовніше, — з ледь вловимою іронією кивнув старий. — Хто з ваших… тобто тоді ще наших, мудреців казав: істина подібна до джерела, до. якого йдуть з різних боків; усі шляхи правильні, якщо вони приводять до джерела?

— Не зовсім так, — трохи задумавшись, відповіла Віола. — Боюсь, що до істини можна прийти лише кількома дорогами одразу…

— Отже, не дасте нам спокою?

— Ні, — винувато сказала вона. — Ми — людство, розумієте? Не Земля, не Аркадія, а людство. Шлях “контакту з природою” не суперечить технічному прогресу, а доповнює його…

— Нещасні діти, — без будь-якого переходу прошепотів Сократ.

— Чому ж нещасні? Їх нескінченність буде коротша на два десятки років, ніж у нас з вами, — але хіба від цього вона перестане бути не: скінченністю?

— У нас з вами? — стривожено перепитав Сократ.

І раптом відвів наповнені слізьми очі від шовкових вій Віоли, які кидали густу тінь на оливкові щоки. Простежив, куди звернутий її погляд.

По затьмареній блакиті з півночі спускалися, мов по невидимій гірці, три яскраво-червоних вогні — зорельоти Рятувальної Служби, викликані Координатором Етики.

Гравіхід спустився, підім’явши кульбаби. Вся родина відставила недопиті склянки і дивилася, як наближається незнайомий чоловік.

Він ішов по коліна в траві між двома рядами яблунь — старий та міцний, вдягнутий у чорну шкіру. Куточки його рота були назавжди опущені, лише посмішка припідиімала губу над передніми зубами; сивий “їжак” підповзав до самих брів і ворушився разом з ними.

Чоловік зупинився перед чайним столом.

У пишній рамі жасминових кущів сиділа родина з трьох чоловік. Дебела рука Максима тримала край стола димучу люльку; Ольга, дружина Максима, привітно усміхаючись, присувала четвертий стілець; Родіон, шестирічний син господарів, який прибув на відпочинок з учбового міста, відверто милувався шкіряним костюмом гостя.

— Сідайте, — сказав Максим, — Можете одразу розповідати, потім пити чай. Можете навпаки або одночасно. Можете нічого не розповідати, але чаю ви вип’єте.

— Гаразд, я буду одночасно, — сказав старий, сідаючи, — Тим більше, дуже люблю зелений сир.

— Мед з нашої пасіки, — додала Ольга.

— Моє прізвище Бхасур. Рам Анта Бхасур, з Координаційної Ради. Старший консультант відділу настроїв.

— Чим можемо прислужитися?

— Лише одним: постарайтеся не дивуватися, що б ви не почули. Прийміть усе, як належне.

— Взагалі я люблю дивуватися, — відповів Максим. — Але якщо ви хочете, спробую цього не робити.

— Сподіваюсь, нічого неприємного? — поцікавилася Ольга, підсуваючи вазочку з вишнями.