Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін
— Цікаво, — в’яло каже Антена. — Щодо машин дуже цікаво. Так, ось що… Забув спитати: ти не бачив Аду Полозову? Як вона…
Що ж, усе природно. Ада мусить цікавити Антену більше, ніж мої розмови про машини.
Одного разу я розбив свій годинник. Розбив капітально, в ремонт його не брали. Виручив Антена: він втис у годинниковий футляр безбатарейний приймач, настроєний на “Маяк”. Я довідувався про час по радіо; це не дуже зручно, зате оригінально.
Ось тоді я припустився помилки. Я показав цей годинник Аді. Вона займалась фехтуванням, дуже пишалася цим, казала, що фехтування виробляє характер. Безумовно, виробляє. Навіть занадто. Вона зняла свій годинник і стукнула ним об підвіконня — ефектно і точно. Не пам’ятаю, якої марки був годинник. Маленький, овальний. Здається, “Краплинка”. “Можна не поспішати, — великодушно промовила Ада, — кілька днів я обійдусь без годинника, але мені хотілося б мати приймач з двома діапазонами”.
Зимових канікул в Антени цього разу не було. Навіть Нового року він не зустрічав. Коли він з’явився після канікул, Ада сказала, що вигляд у нього дикуватий і заклопотаний. Але “Краплинку” Антена приніс у повному порядку. З двома діапазонами. Годинник також ішов.
— Ми з нею листувались, — розповідає Антена. — Майже півроку. Вона писала, що хоче стати приборкувачкою. А що! За ідеєю, підійшло б…
Взагалі Ада цілком могла б стати приборкувачкою. Але вола стала стюардесою. Дальні лінії: Москва-Делі, Москва-Рим, Москва-Токіо… Вона загинула в Гімалаях.
Так, звичайно, у неї була “Краплинка” першого випуску. Дуже маленький годинничок, схожий на краплинку застиглого янтарю.
Антена водить пальцем по синьому пластику стола, креслячи розталим морозивом акуратну вісімку.
— Ось як воно сталось, — каже нарешті Антена, — Гімалаї… Далеко.
Ну, не надто вже далеко. За ці роки я побував у багатьох країнах: що в наші часи відстань? Мілан, Софія — соціологічні конгреси. Коломбо — міжнародний симпозіум. Оттава — конференція по застосуванню в соціології електронних обчислювальних машин. Париж, Лондон — дискусійні зустрічі з західними соціологами. Туристські поїздки: Єгипет, Польща, Куба, Болгарія. В Міжнародний соціологічний рік працював у Західному Сибіру і в Монголії.
Антена приголомшений. Він запитує про єгипетські піраміди, і я розповідаю, хоч думки мої вперто повертаються до Ади. Чому? Це безглуздо, болісно. На ці думки накладено табу. Зараз я їх позбудуся. Так ось, піраміди. Здаля відчуваєш себе ошуканим: чекав чогось більшого. Але в міру того, як під’їжджаєш ближче, піраміди ростуть, підіймаються вгору, вгору, до самого неба — це справляє якесь гнітюче враження.
Антена уважно слухає, потім каже:
— А все-таки дивно, що ти кинув хімію і зайнявся соціологією.
Нема нічого дивного. У цьому світі взагалі усе закономірно. Моя бабуся з материнського боку була чистокровною циганкою. У мене така спадковість: прагнення передбачати майбутнє. Так що соціологією я зайнявся зовсім не випадково.
Антена недовірливо усміхається. Гаразд, я можу пояснити це по-іншому:
— Якби існував двовимірний світ, тамтешнім жителям, напевне, дуже хотілося б хоч одним оком заглянути в третій вимір. Що там? Як там?.. У нашому тривимірному світі просторіше. Як відзначив поет, “є розгулятись де на волі”. Але подибуються люди, яким обов’язково необхідно висунути ніс у майбутнє. Взяти й висунути. Що там? Як там?..
Антена охоче погоджується:
— Це правильно. Дуже хочеться заглянути в майбутнє…
Ми вже дві години сидимо в цьому холодильнику (тут принаймні тихо), і я ніяк не можу призвичаїтись до того, що Антена не зробив кар’єри. (Я маю на увазі наукову кар’єру і вкладаю в це слово хороший, чесний зміст). Антена був найталановитіший у нашому класі. Буває, що людина змалку стає видатним музикантом; Антена мав такий же яскраво виявлений “електронний” талант. І ось зараз, з перших хвилин зустрічі, я відчув, що дивовижний талант Антени не зник. Але Антена працює рядовим інженером на заводі іграшок. Це було б нормально, тисячу разів нормально, якби не талант, цілком винятковий талант Антени…
Зовні Антена мало змінився… Довготелесий, худорлявий, по-хлоп’ячому незграбний і соромливий.
Він говорить про телебачення. Деякі факти я вже знаю. Але у викладі Антени вони звучать інакше. Він ставиться до приймачів, як до живих істот: йому жаль їх — вони живуть дедалі менше й менше.
Чверть століття існувало чорно-біле телебачення, потім з’явилось кольорове ТБ — і сотні мільйонів цілком придатних приймачів було викинуто на звалище, їх замінили півмільярда кольорових телевізорів. Ці масивні добротні скрині могли б працювати п’ятнадцять чи двадцять років. Але минуло всього чотири роки, і вони безнадійно застаріли: почалась ера “стерео”. Заводи випустили вже понад мільярд “стерео”. Сьогодні “стерео” хапають усі. А через рік чи два вони також підуть на звалище — обов’язково з’явиться щось нове…
— Спитати б, хто на кого працює? — Антену дивує ця думка, він шепоче, ворушачи губами. — Машини надто швидко старіють, ми працюємо, щоб збудувати нові, а вони старіють ще швидше… І ніхто цього не помічає, людству поки що вистачає інших турбот.
Вистачає. А коли цих турбот бракувало? Закономірність ще не коле очей, у цьому вся справа. Але коли-небудь вона виповзе, і тоді доведеться вирішувати: безперервно замінювати техніку, замінювати щодня, безжалісно викидаючи мільйони, мільярди нових машин лише тому, що вони морально застаріли, чи примиритися з тим, що наука буде все далі й далі бігти від техніки, виробництва, життя? А навіщо тоді наука? Пізнання заради самого процесу пізнання?..
— Техніку треба перебудовувати, — без особливої певності каже Антена. — Вона мусить бути пристосована до постійної перебудови. Як ти гадаєш?
Хотів би я знати, як перебудовувати велетенські домни, мартени, конвертори, якщо, наприклад, відкрито спосіб прямого відновлення металу з руди? Потрібно замінювати все — до останнього гвинтика! Простіше й вигідніше будувати заново.
— Дивно, — зауважує Антена, дивлячись у вікно.
За вікном спалахують і гаснуть жовті вогні автомобільних фар. Крапка, тире, крапка.
— Дивно. Ми не бачилися стільки років… Статейка,
