Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін

Здається, я здогадуюсь, як це зроблено. Сірий порошок скоріше всього якийсь феромагнітний сплав. Магнітне поле примушує частинки порошку розташовуватись у певному порядку, спресовує їх, утворюється міцна фігурка.

— Майже так, — підтверджує Антена. — Нині дивно — чому цього не придумали раніше… Розумієш, у першому приймачі Попова був когерер. Ну, така скляна трубка з залізними ошурками. Під дією радіохвиль ошурки злипались. Виходить, принцип був відомий ще в минулому столітті.

— Цікава іграшка.

— Іграшка? — він здивовано дивиться на мене. — Але ж це… Але ж так можна змінювати машину.

— Так? Ну, ні…

Я популярно пояснюю: сучасна машина, скажімо, автомобіль, зроблена з багатьох різноманітних матеріалів. В тому числі немагнітних.

Антена відразу відступає:

— Я просто подумав… Розумієш, може, машини тому й складні, що в них багато різних матеріалів?.. Але взагалі-то я не сперечаюсь.

Я уважно розглядаю ослика. Міцно зроблено! Важко повірити, що він може ходити.

Але ж це думка!

Машина, зроблена з сірого порошку й електромагнітного поля, буде куди простіша, їй, наприклад, не потрібні гвинтові з’єднання, шарніри, під дією поля метал може миттю змінювати форму… Метал, що змінюється, — ось у чому справа.

— Художня рада не затвердила ведмедика, — розповідає Антена. — Сказали, що це формалізм. Чому, мовляв, ведмедик сірий. А що я міг відповісти? Надалі, використовуючи цей принцип, можна буде ліпити і бурих, і чорних ведмедів, а поки що лише таких. — Адже й веселку зроблено на цьому принципі…

Безперечно, це думка!

Виникла б необхідність у досить складному механізмі, щоб ослик міг ходити. А тут нічого нема! Магнітне поле зникає на соту частку секунди, порошок починає розсипатись, але знову виникає поле, підхоплює порошок, і він твердне вже в іншому розташуванні частинок. Як на двох сусідніх кінокадрах: ослик зробив якусь частину кроку…

Ми створили громіздку техніку, наша цивілізація обросла мільйонами всіляких приладів, машин, споруд. Здавалося, з машинами не може бути нічого несподіваного. Вони ставатимуть складніші, досконаліші і тільки.

Дурниця! Ми малюємо харчевні і святих Себастьянів, а хтось у цей час відкриває новий світ.

Мінливий світ, справа не лише в машинах. Увесь світ! У ньому все буде здатне до постійної зміни: будинки, мости, кораблі, міста, літаки…

— Ну, ми змонтували на заводі пристойний прилад. Не дистанційний — там цього не треба. У “Дитячому світі”, на вітрині, точнісінько такий ослик… Ось і кава готова. Я принесу магнітофон, послухаєш відповідь машини.

Ми п’ємо каву, зварену струмами високої частоти. Вона не краща за звичайну. Але Антена нею явно пишається, і я хвалю: чудова кава, зовсім особлива кава, вважай, такої мені ще не доводилось пити.

— Яка в тебе напруга в мережі? — запитує Антена. — Я обов’язково зроблю тобі таку кавоварку.

— Напруга…

До біса кавоварку! Ось тут з’явилася веселка. Вона світилася зсередини і була зовсім жива. Нізащо не спитаю, як це робиться. Чаклунство. Сумне чаклунство. Ця веселка нагадала мені ту, давню, хоч вони зовсім не схожі.

Того дня ми пішли з Адою в “Художній” на денний сеанс, щоб перевірити її ідею про телепатію. Ідея здавалася мені цілком правдоподібною. Досліди, розповідала Ада, провадились на одній людині, тому результат вийшов непевний. Потрібно взяти п’ятсот чоловік або тисячу, щоб складанням підсилити слабкий ефект. Звичайно, під час досліду люди повинні водночас думати про щось одне, в “Художньому” йшов шведський детективний фільм, це було дуже вдало: злочинець так несподівано вдирався в купе поїзда, стріляв у шпика — і зал “синхронно і синфазно” — завмирав від жаху. Ми сиділи в кутку, на нас не звертали уваги. Ада затулила вуха руками й заплющила очі. Вона мусила телепатично вловити цей контрольний момент. На екрані мчав поїзд, шпик ходив по вагонах, а я дивився на Аду, на її обличчі миготіли тіні…

Дослід цього разу не вдався. Аді набридло затуляти вуха, і вона сказала, що не обов’язково сидіти так з самого початку, досить приготуватися, коли наблизиться час. Картину ми знали лише за переказами і, звичайно, пропустили контрольний момент.

Потім ми ховалися в метро від дощу. Ми їздили навмання різними лініями і все дивилися на тих, що входили, вгадуючи по їхніх обличчях, їх одягу, чи закінчився дощ. Бувають же дощі, які йдуть довго! Але цей закінчився через годину чи півтори. Вийшли ми на Ізмайловській і відразу побачили веселку. Вона висіла над не просохлим ще проспектом, схожа на велетенський арковий міст. Під мостом безшумно пливли колони мокрих автомобілів. Ада сказала, що веселку лише злегка намалювали блідими акварельними фарбами. Я погодився, хоч веселка була дуже ясна. Особливо її верхня частина. І лише біля підніжжя, там, де арка спиралась на дахи далеких будинків, фарби дійсно були м’які, повиті серпанком…

Міжзоряні перельоти вважались нездійсненними насамперед з точки зору енергетики. Необхідні мільйони тонн анігіляційного палива, щоб розігнати до субсвітлової швидкості малесеньку капсулу з одним-двома космонавтами. Для зберігання пального (треба ще навчитися його добувати!) виникне необхідність у якомусь спеціальному обладнанні, що має чималу масу, і, отже, потребуватиме додаткових витрат пального. А щоб розігнати це додаткове пальне, знову-таки потрібне нове пальне…

Машина не вирішувала цю частину проблеми. Антена виходив з того, що корабель безперервно отримуватиме енергію з Землі.

“Енергетична заборона” міжзоряних перельотів виникла, коли лазерна техніка була ще в пелюшках. Втім, уже тоді говорили про можливість використання лазерів для зв’язку з кораблями. Зрозуміло, зовсім не просто перейти від інформаційного зв’язку до енергетичного. Тут є свої труднощі, але в принципі їх можна подолати. У міру розвитку квантової оптики буде збільшуватися потужність, яку здатні передавати лазери. До того ж для розгону або гальмування корабля — самого лише корабля, без цих велетенських запасів пального — потрібно буде не так уже багато енергії. “Я обрав цей варіант з поваги до закону збереження енергії”, — сказав Антена.