Спляча красуня - Рафал Земкевич
*
Біля головного термінала БТРа місця начебто було небагато, але його облаштували якось так, що при роботі ти нічого не зачіпав ліктями чи головою, і ніщо не тиснуло в спину. Одна з тих незвичних особливостей західного обладнання, яким Павлік не переставав дивуватися. Призвичаєний до спартанських, незграбних руських БТРів, в яких Павлік здобував кваліфікацію другого стрільця, спочатку він був схильний погодитися з думкою, що турбота про комфорт солдата зовсім не свідчить добре про Запад, навпаки, доказує, що декадентство і розклад не обійшли стороною навіть армію. Зараз, після чотирьох років служби в Миротворчих Силах, його думка щодо цього змінилася. Ергономіка обладнання означала меншу втому, а отже вищу ефективність людей, які його обслуговували. А це призводило до швидшої на долі секунди реакції, яка вирішувала про життя чи смерть під час бою.
Ще раз цього ранку Павлік втиснувся за робочий стіл, перевіряючи позицію краснодарців. Другий стрілець одночасно виконував функції зв’язківця і навігатора, і тому працював у парі з командиром. Нагляд за вогневою позицією машини переходив до нього тільки у випадку десантування другої пари. Було це, зрештою, значною мірою теорією, бо всю четвірку в БТРі підготували, щоб в разі потреби, кожен міг взяти на себе функції кожного. Крім того справжніх боїв, таких як в статуті й на тренуваннях, майже не траплялося. Противником були не регулярні військові частини, а більше чи менше безладні банди, з якими могли собі дати раду навіть чесняки. БТРи запевняли їм тільки розвідку, і в разі потреби, вогневу підтримку.
До звичних обов’язків Павліка належала саме розвідка. Робота була не надто важкою, особливо якщо ти вже вистежив злочинців і увімкнув автоматичні процедури в бортовому комп’ютері.
Саме так було і зараз. Цілу ніч комп’ютер кожних півхвилини відсіював з гущі, змішаних на тій самій частоті, цифрових сигналів, трансляцію одного з американських супутників телевиявлення, декодував її та передавав у оперативну пам'ять. Павлік навіть не замислювався, чи вони користуються цим сигналом легально, чи ні – якщо в них були програми, які дозволяли це робити, то, очевидно, хтось їх їм дав. Розкодовані зображення йшли на обробку, а потім на аналіз. Якщо програма, яка це аналізувала, не зауважувала змін, які б порушували прописані в інструкції умови тривоги, вона стискала дані й відправляла їх в архів. В іншому випадку вмикала тривогу.
Властиво, Павлік не мусив втручатися. Був самісінький ранок, більшість підрозділу ще відходила від сну, або займалася ранковою гімнастикою, а майор бродив по галявині. Це не була поважна експедиція. Хтось хотів втерти носа краснодарцям – комусь на Хортиці їхній конвой видався підозрілим, він наказав затримати їх та обшукати, а у випадку, якби вони порушили мирні угоди, перевозячи наркотики, або інші матеріали, право на транспортування яких належить іншим бригадам, спалити. Найпростіше це зробити, зачаївшись на Чортовому Віражі. Навіть те, що на таке банальне завдання відправили аж два БТРи, вісьмох солдатів, коли було достатньо чесняків, і особиста участь майора Ступака видавалися зайвими.
Павлік пробіг пальцями по клавіатурі, наказуючи показати поточну ситуацію. Так склалося, що він знав, чому майор особисто вирушив на завдання. Командир підрозділу завжди багато знає, від нього важко щось приховати. Майор погано зносив недавнє службове підвищення і переведення з луганської станиці в штаб, і використовував кожну можливість, щоб на кілька днів вирватися в поле. Казав, що йому бракує руху. Павлік знав, які саме рухи має на увазі майор, але з ніким про це не розмовляв. Зрештою, всі в роті здогадувалися. Федір Ступак був щасливим батьком трьох малих спадкоємців імені та маєтку, а Скребец, чим більше укріпляв свою владу на Півдні, тим завзятіше нав’язував своєму оточенню правила вікторіанського двору. З іншого боку, для Павліка було очевидним, що хтось такий як Ступак, в два рази сильніший, який в два рази більше їсть і в два рази більше може випити, не потягне довго з однією жінкою, на додаток, щораз менш апетитною.
Павлік придивився до зображення на екрані. Скидалося на те, що краснодарський конвой взагалі не збирався сьогодні рушати. Вантажівки й машина супроводу від вчора стояли на витоптаному під паркінг сквері.
Навколо них не було видно жодних приготувань до виїзду.
Щось змусило його задуматися. Він пробіг курсором по списку команд, відкриваючи наступні меню, і наказав показати всі зображення за останню годину.
На фотографіях, зроблених кожних півхвилини, повинно бути більше людей. Адже вони не можуть спати так довго, вони повинні приготувати їжу, вилізати з машин, хоча б для того, щоб посцяти. Однак на наступних кадрах він бачив всього лиш кілька людей. А вчора був цілий мурашник. Факт, що вони могли бути з іншого конвою, який, очевидно, вже поїхав.
-- Щоб мене, -- він ледь не схопився за голову. Зрозумів, що його розвели, немов кролика, найпростішим, найбільш примітивним способом, який тільки можна собі уявити. Він машинально давав комп’ютеру наступні команди, наказуючи завантажити дані з пам’яті Штаб-квартири, прочесати дорогу і знайти машини, запарковані вчора біля краснодарського конвою. Він був певен, що вони аж ніяк не будуть на схід від Києва, як виникало з їхнього попереднього маршруту. Що вони повернули на Львів.
Не припиняючи пошуків, Павлік викликав Ступака.
-- Мене обвели навколо пальця, -- признав він відкрито. – Поміняли машини, мабуть, вже в дорозі.
-- Здіймай тривогу, -- коротко скомандував майор. Один жест рукою і всі на поляні
