Спляча красуня - Рафал Земкевич

А він не міг їй цього дати.

Бажання, яке мучило його весь день, зникло кудись без сліду. Перхат не міг зрозуміти, що трапилося. Він надалі прагнув її, потребував, хотів, але з жахом зауважив, що організм просто відмовляється його слухатися. Його охопила хвиля паніки, ні, тільки не зараз, нізащо, і це остаточно добило його. Він ще розпачливо намагався, поклавши руку на ті місця, дотик до яких мав би розпалити його, але пестощі раптово перетворилися в механічні, порожні рухи. Він вже знав, що його намагання -- це тільки жалюгідно смішна спроба приховати, відтягнути остаточну компрометацію, якої, як не крути, вже не уникнути.

Зрештою, він здався. Хотів відсунутися якомога далі, але Жаклін не дозволила.

-- Пробач. Ще ніколи раніше…

-- Та годі тобі, -- сказала. – Це зовсім не найважливіше.

Перхат був переконаний, що вона розлючена, вона повинна бути розлючена на нього й дивувався, як добре їй вдавалося це приховати.

-- Це не твоя вина, -- сказав він.

-- Це нічия вина. Не переживай.

Йому хотілося вірити, що вона дійсно так вважає. Вона ніжно гладила його обличчя і груди.

-- Не відвертайся від мене, -- посміхнулася лагідно. – Притули мене міцно, прошу. Цього достатньо. Справді, повір. Сьогодні цього достатньо.

Перхат боявся відізватися, боявся поворухнутися. Такі справи. Так. Провидіння дає знак людині, що вона стає старою і зайвою. Що молодість остаточно закінчилася і тепер вже не буде нічого, тільки довга або коротка подорож у могилу. Ти отримав перший знак. Тебе офіційно попереджено.

Він пригорнув її до себе, обійняв міцно і так вони лежали, мовчки, в сутінках, що панували в кабіні.

Мертва, порожня оболонка, заповнена смертю. Він був настільки мертвим, що вже не відчував нічого, ні приниження, ні сорому, навіть втоми. Якби зараз настав кінець світу, це не викресало би з Перхата навіть іскри інтересу.

Він лежав – нікчемний, гнилий стовбур, поки не усвідомив, що Жаклін в його обіймах, дихає ритмічно і спокійно, наче спить. Обережно, як тільки міг, він підняв голову й поглянув на її обличчя. Вона посміхалася, сповнена довіри й спокою.

В тиші, яка панувала, чувся тільки ритмічний шерхіт електронного годинника. Може вона дійсно не обдурила його, може це не головне? – міркував він, хоча знав, що не варто себе потішати.

Намагаючись жодним рухом не потурбувати її сон, він думав про жінок у своєму житті. І раптово усвідомив собі, що так насправді, нема про що думати. Що він ніколи їх не розумів, що тільки торкався їхньої таємниці, що дивився, але не бачив.

А зараз, здається для цього він потребував такого приниження, їхня незбагненна таємниця стала для нього очевидною. В кожній жінці, яких він зустрічав у своєму житті, в глибині, якщо делікатними долонями очистити її з-під верстви сексу і примхливих забаганок, неодмінно заходилася маленька, беззахисна дівчинка. Перелякана світом дівчинка, яка понад усе прагне потрапити в міцні батьківські обійми й хоча б на мить відчути себе в цілковитій безпеці.

Дати жінці таке почуття – святий обов’язок кожного чоловіка. А якщо чоловіки втратили цю здатність, зі своєї чи не зі своєї вини, якщо не вміли, психічно покалічені відсутністю батьків, ідіотським вихованням, хворим суспільним ладом, якщо вони самі хворобливо потребували опори, схвалення, постійного підтвердження власної вартості… Якщо такі покалічені, непевні себе неврастеніки вже були у світі не винятком, а нормою – то нічого дивного, що світ почав сипатися.

Саме тому все накрилося мідним тазом. Не тому, що такий чи сякий ватажок загрожував інтересам іншого, що президенти до чогось домовилися чи не змогли домовитися, що дійшло до суперечності інтересів між культурами, між цивілізаціями, між економіками. Так було завжди, та якось тоді світ не рухнув. Ні, наш світ збожеволів і розлітався тому, що чоловіки перестали давати жінкам почуття безпеки, а жінки чоловікам ніжність, все пішло на продаж, все потонуло в крикливій рекламі, у вирі кольорового світла і швидкого, легкого кохання, після якого вранці залишається тільки голод, втома і порожнеча.

Перхат палко запрагнув, так, як тільки можна прагнути, так, що на очах виступили сльози, хоча б на мить опинитися десь поза цим світом, здалека від нього, десь назовні, де немає бригад і ставришиних, і дєвочєк, і куклатів, і інтерактивного телебачення, і Святого Миколи, і Групи Харта, і всього цього сплетеного в смердючий, гнилий згусток лайна – де був би тільки він і ця жінка, яка зараз дихала так рівно і спокійно в нього під боком.

*

Довгий, приглушений хрип, який дійшов до вух Перхата з вершини пагорба, йому не причувся. Це був звук, з яким вмирав один з вартових Скребеца. Кинута з двох метрів саперна лопатка вбилася йому в груди в ту мить, коли він намагався дістати зброю. Її гострий край, вдаривши з силою кількох сотень кілограмів на квадратний сантиметр, розтрощила чотири ребра і перерізала аорту біля самісінького серця. Смерть настала протягом кількох секунд.

Другий вартовий помер на пів хвилини раніше. В його випадку причиною смерті теж був удар саперною лопаткою. Удар зблизька, в шию, настільки сильний, що перебив спинний мозок і нещасний пішов у небуття з обірваною неспішною думкою, з обірваним знудженим кроком, навіть не встигнувши зауважити, що щось трапилося.

Здавалося б, що тисячі фільмів, збережених в запасниках телебачення, в погоні за глядачем вичерпали вже всі можливі й неможливі способи вбивства. Що в них показано всі, навіть найбільш абсурдні знаряддя, які можна для цього використати. Однак російська саперна лопатка такої честі не дочекалася. Режисерам вона здалася надто прозаїчним знаряддям. Важка, завдовжки в тридцять два сантиметри лопатка з трьома гострими краями, якою неможливо мальовничо вимахувати перед камерою, як китайським нунчаку. Насправді цей