Спляча красуня - Рафал Земкевич
-- Пані та панове… Кохані, -- розпочав тремтячим від хвилювання голосом Клод. – Не знаю, чи ви мене чуєте. Говорить Клод Фінуа, керівник прямого ефіру. На наш конвой напали терористи. Поки що, ми не знаємо, хто ці люди. Не знаємо, чого вони хочуть. Не знаємо наших втрат. Але знаю, що нам точно знадобиться допомога. Благаю, не залишайте нас у такий момент. Мені вдалося домовитися не переривати наш прямий ефір. Я вірю, нам вдасться пережити це. Вірю, ви не залишите нас…
Він говорив короткими, рваними реченнями, сповненими емоціями, страхом, але і надією, коротко і зрозуміло. В такій ситуації, кращого було годі й сподіватися.
-- І ще одне, -- промовив він, підштовхуваний під ребра дулом, що з’явилося з-поза кадру. – Особа, яка ними керує, сказала, що за п’ять хвилин висуне свої вимоги.
Буйома, немов пришпорений, кинувся до термінала, щоб через внутрішню комунікаційну програму швидко знайти перекладачів з російської, української, арабської та польської; котрийсь з них зараз точно знадобиться.
Цим разом Буйомі було простіше, бо з кожною миттю на роботу зголошувалося щораз більше працівників DCI 6. Оголошений аврал підіймав їх з-за столів, витягував з басейнів, припиняв залицяння і справи. В локальній мережі фірми було щораз тісніше від їхніх повідомлень – віртуальних фантомів, які сигналізували зумовлену контрактом доступність і готовність до праці. Згідно з статутом фірми, доки не зголосився якийсь з членів ради директорів, Буйома був у DCI 6 найвищою владою. Не завагавшись ні на мить, він почав розподіляти роботу і призначати кожному завдання.
Як і обіцяв Клод, докладно через п’ять хвилин після його включення – Буйома заповнив цей час повторюючи з різних ракурсів і з різною швидкістю, вже оброблені у ViMaker, сцени нападу на конвой, а також коротким відео з історією Gingko Foundation – перед досі заблокованою на штативі камерою з’явився дуже коротко пострижений росіянин, який наближався до сороківки, одягнений в камуфляжну куртку, тільник і натягнений набакир блакитний берет.
-- Мене звати майор Кольцов, -- заявив він, дивлячись прямо в об’єктив, холодним, незворушним поглядом. – Я командую підрозділом, який конфіскував цей конвой. Перш, ніж перейти до подробиць, скажу відразу: я не хочу, щоб загинула ще хоча б одна особа. Сподіваюся, нам вдасться порозумітися. Але якщо хтось спробує вжити проти нас силу, ми не завагаємося ні на мить.
Кольцов відсунувся набік, показуючи камері досі відчинені задні двері лікарняного фургона. До плутанини медичної апаратури, що оточувала дівчинку, додалися штабелі темно-зелених скринь, які контрастували з лікарняною білизною.
-- Це, як ви, мабуть, здогадуєтеся, вибухівка, -- пояснив Кольцов, показуючи пальцем. – А тепер погляньте сюди.
Кольцов вказав пальцем на коробочку з шорсткого, чорного пластику, яку він носив на поясі.
-- Це військовий біомедичний набір. В народі його називають бустер. Апаратура, яка слідкує за пульсом, тиском і життєвими функціями. В кожного з моїх людей є така штука, а радіосигнали, які передають наші бустери, отримує бортовий комп'ютер вантажівки, з’єднаний з детонаторами. Якщо когось з нас застрелять, вирубають, паралізують електрошоком, або атакують іншим чином, вантажівка злетить в повітря. І дівчинка разом з нею. У цих скринях достатньо вибухівки, щоб від фургона залишилася тільки жменька попелу. Сподіваюся, я переконав вас, що з нами краще вести переговори, ніж воювати. Тепер я даю власникам конвою п’ять хвилин на підготовку, а тоді оголошу наші вимоги.
Кольцов повернувся і по-військовому вийшов з поля зору. Буйома перемкнув передачу на другу з камер. Монітори заповнив вид на паркінг, оточений подвійною шеренгою людей в таких самих, як Кольцов, камуфляжних куртках і смугастих тільниках. Частина, що оточувала паркінг ззовні, відлякувала роззяв, яких збиралося щораз більше з машин і вантажівок, що зупинялися поблизу. Кілька інших пильнувало людей з конвою, які лежали обличчям до землі поряд з лікарняним фургоном. Буйома відшукав в групі полонених Жаклін і видав YiMaker команду наблизити її. Протримав це зображення кільканадцять секунд, а потім запустив лого каналу і перший з вже приготованих рекламних блоків. Тоді випрямився і чекаючи, коли в телецентрі з’являться вже викликані додаткові працівники, вперше з моменту нападу на конвой, знайшов час, щоб витерти піт з чола.
*
Дагу Шлафу було добре. В той час, коли Перхат втрачав притомність після удару калмика, Даг повільно занурювався в сон, з головою на бюсті дівчини з бару, надто неподатливому на земне тяжіння, щоб не запідозрити хірургічне втручання. Його думки ліниво кружляли навколо того, що на світі, мабуть, існують країни, де жінки віддаються чоловікам з десятків різноманітних причин. Де вони інколи роблять це через кохання, інколи через брак розваг, з хтивості, або на зло іншому чоловікові… Американки з цієї точки зору були страшенно нудними, знали тільки одну достойну причину займатися сексом – інвестиції. Вони йшли до ліжка так, немов купляли акції, тільки якщо чоловік міг запевнити належну товариську позицію і престиж. При доволі строгих звичаях, які вражали в Штатах прибульців зі Старого Світу, бути тут Дон Жуаном не становило проблем. Особливо для професійного менеджера.
Чи можна, до дідька, відчувати докори сумління, якщо граєш у щось, в що грають усі? Завтра йому доведеться делікатно усвідомити Паолі, що вона зробила погану інвестицію, що він, Даг, вільна птаха і не має наміру одружуватися. Він повторював це вже стільки разів, однак в таку мить йому завжди було прикро, що доводиться розчаровувати дівчину. Особливо, якщо вона старалася так, як Паола. В слабому світлі, що било з-за відхиленого вікна, він зауважив легко відвислу шкіру на шиї та мережу дрібнесеньких зморшок навколо очей. Мабуть, їй вже поза тридцять. Мабуть, кожного ранку вона прокидалася зі свідомістю, що часу, щоб добитися успіху щораз менше і потрібно поспішати, перш, ніж одного дня виявиться, що вже запізно.
До біса, адже це не його вина.