Темні уми - Олександра Бракен

Я не зводила очей з рівних рядків плиток під ногами. У голові досі так паморочилось, що я не усвідомлювала, що ми йдемо на вулицю, аж поки до моїх вух не донеслося пищання її електронного пропуску в замку і я не відчула на голові перших дощових краплин.

Цей величезний, схожий на стадіон табір освітлювався цілу ніч; вогні велетенських прожекторів протинали все вздовж і впоперек, але мені вони навіювали інші спогади — вечірні футбольні матчі, запах свіжоскошеної трави та спину мого тата, вдягнутого у червоний спартанський светр, коли він, набравши повні груди повітря, обзиває свою стару університетську команду за погану гру.

Незважаючи на часті спотикання, дорога від задніх дверей ізолятора до кам’янистого місця паркування була недовгою. Я, власне, не могла збагнути, чи, бува, у мене не галюцинації, тим паче перед очима все пливло, але хрускіт гравію під ногами та вигук «Все гаразд там?» був реальним, і не розчути його було неможливо.

Я радше відчула, ніж побачила, як напружилася лікарка Беґбі. Опираючись на її плече, я намагалась не зупинятись, але мої ноги відмовлялись іти.

Коли я знов отямилась, то зауважила, що сиджу, втупившись на стандартні солдатські черевики. Наді мною стояв, нахилившись, ССПівець. Лікарка Беґбі щось йому сплітала, і то таким самим спокійним голосом, як тоді, коли я почула її вперше.

— …така хвора, що я запропонувала відвезти її додому. Я мусила надіти на неї маску, щоби вона не заразила нікого.

Відтак заговорив ССПівець.

— Мені вже в печінках сидять оті заразні байстрюки.

— Допоможеш мені довести її до джипа? — запитала лікарка Беґбі.

— Якщо вона хвора…

— Це займе хвилину, — обірвала його лікарка. — І обіцяю, що якщо завтра ти хоч би чхнеш, я особисто поставлю тебе на ноги.

Цей голос я упізнала — такий ласкавий, немов дзеленчання дзвіночків. Солдат усміхнувся, але я відчула, що він мене таки піднімає. Я намагалась не спиратись на нього і, зціпивши зуби, йти самостійно, але понад мої сили було навіть втримати голову, що хилилася то туди, то сюди.

— На переднє сидіння? — запитав він.

Лікар Беґбі саме збиралась відповісти, коли в ССПівця зашипіла рація.

— Контрольний пункт бачить вас у кадрі. Потрібна допомога?

Перш ніж відповісти, він почекав, поки лікарка Беґбі відчинить передні пасажирські двері, щоби всадовити мене.

— Усе нормально. Лікарка… — Взявши бейджик у руку, він стягнув його з моїх грудей. — Лікарка Роджерс підхопила отой вірус, що шириться навколо. Лікарка…

— Беґбі, — швидко пролунала відповідь. Опустившись на водійське сидіння, вона рвучко зачинила за собою двері. Я дивилася, як вона вовтузиться, встромляючи ключі у запалення. Це вперше я помітила, що в неї тремтять руки.

— Лікарка Беґбі відвезе її додому ночувати. Машина лікарки Роджерс стоятиме на ніч на нашій стоянці. Прошу передати денній охороні, коли заступлять на чергування.

— Прийнято. Скажіть, щоби рушали просто до брами, я повідомлю патруль, щоби пропустили.

Хоч і з натужним підвиванням і скреготом, але джип таки завівся. Крізь вітрове скло я бачила електричну загорожу та знайомий ліс, що стіною темнів за нею. Лікарка Беґбі перегнулась, щоб пристебнути мене.

— От дідько, та вона в ауті, — солдат повернувся, нахилившись над віконцем з боку лікарки Беґбі.

— Ще б пак, я їй дала доволі-таки сильне заспокійливе, — розсміялася лікарка Беґбі.

Я відчула, як у грудях все стиснулось.

— У такому разі до завтра…

— Проходитимеш мимо, не забудь зайти привітатися, гаразд? — сказала лікарка Беґбі. — У мене перерва близько третьої.

Вона не дала йому можливості відповісти. З-під коліс бризнув гравій, двірники ожили. Піднявши скло і махнувши йому на прощання рукою, лікарка Беґбі ввімкнула задній хід і виїхала з паркувального місця. На панелі висвітилися зелені цифри: 2:45 ранку.

— Прикрий повністю обличчя, — пробубоніла вона, а тоді ввімкнула радіо. Пісні я не впізнала, але впізнала голос Девіда Ґілмора, а потім підйоми та спади від синтезаторів «Пінк Флойд».

Вона прикрутила звук і, глибоко зітхнувши, виїхала з парковки. Її пальці нервово вибивали ритм по керму.

— Ну ж бо, ну ж… — прошепотіла вона, знову поглянувши на годинник. Перед нами стояли дві автівки, і обидві вони повзли зі швидкістю черепахи. Я гадала, що вона зі шкіри виповзе, поки остання машина виїде і загубиться в нічній пітьмі.

Лікарка Беґбі занадто сильно натиснула на газ і джип смикнувся уперед. А через мить, коли вона різко загальмувала, ремінь безпеки ледве не витиснув повітря мені з грудей.

Вона опустила скло, але я була занадто втомленою, щоби злякатись. Затуливши долонею очі, я глибоко вдихнула. Хірургічна маска терлась об мої губи, немов наждачний папір.

— Я забираю лікарку Роджерс додому. Зараз покажу її пропуск…

— Та пусте. У мене ви завтра за розкладом о третій, правильно?