Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

— А в таборі у нас щось діється недобре — люди бігають, собаки лементують.

Обидва зупинились, щоб прислухатися. Справді, звідти ясно чулося несамовите гавкання собак, а потім пролунав постріл, другий, третій.

— Чи не напали бува мамонти або інші викопні тварини? Я тепер ладен повірити! — сказав зоолог.

— Біжімо швидше, може, наша допомога дуже потрібна.

Вони побігли, наскільки це було можливо при їх ноші і втомі. Біля підніжжя горба залишили лижі та хобот і миттю збігли нагору.

Собаки поривались і гавкали на припоні, в юрті нікого не було. Але на протилежному схилі Каштанов і Папочкін побачили темну масу, біля якої стояли Боровий і Іголкін з рушницями в руках.

За одну мить Каштанов і Папочкін опинилися біля своїх товаришів.

— В чому справа, що трапилося?

— А ось полюбуйтесь, — відповів схвильований Боровий. — Цей дивний звір напав на собак чи собаки напали на нього. Ми сиділи в юрті і не бачили початку сутички — одне слово, поки ми вибігли з рушницями, він затоптав у нас двох собак! І от ми, щоб припинити це заняття, послали йому пару розривних куль у черево, і в нього стався смертельний розлад шлунка.

Іголкін відвів собак, що крутилися навколо забитого звіра, і три мандрівники почали розглядати його. При першому погляді на голову Каштанов і Папочкін в один голос вигукнули:

— Та це носоріг!

— Носоріг, тут, на полярному материку? — недовірливо сказав Боровий. — Правда, він дуже скидається на носорогів, яких я, між іншим, бачив тільки на малюнках. Але все-таки чи може бути тут, у тундрі, тварина, батьківщина якої під тропіками? Не можу цьому повірити!

— А ви повірите, — перебив Каштанов, — що ми щойно полювали на мамонтів, тих мамонтів, яких досі вважали тільки викопними тваринами, що існували десятки тисяч років тому?

— Змилосердьтеся! — заволав Боровий. — Не жартуйте так жорстоко. Я боюсь за свій розум. Все, що ми бачимо за останні дні, таке незвичайне, протиприродне! Мені просто здається, що я бачу це уві сні або ж з’їхав з глузду!

— Та заспокойтесь, мій друже! — сказав Каштанов, схопивши Борового за руку. — Ми всі хвилюємося. Ми теж вражені тим, що бачимо за цей час. Все це дивно, поки що ми не можемо цього пояснити, але протиприродного в природі не буває! Згадайте, що ми на далекому полярному материку, глибоко втисненому в поверхню нашої планети, відрізаному широким поясом льодів від іншої суші. На такому материку повинні бути своєрідні фізичні умови, завдяки яким продовжує існувати мамонт, що давно вже вимер в інших країнах. Чому ж не міг зберегтися і його сучасник-носоріг?

— Африканський або індійський носоріг у полярній тундрі?

— Та не африканський, а сибірський, довгошерстий, що жив у Сибіру в тундрах разом з мамонтом.

— Ось як! Я не знав, що й такі носороги існували. Але чому ж ви думаєте, що це не африканський?

— А ось гляньте! У нього довга бура шерсть, тоді як носоріг тропічних країн голий; розміри його більші, ніж у представників цього роду ссавців, що тепер живуть; передній ріг величезних розмірів і сплюснутий з боків.

Побачивши, що Каштанов і Папочкін так спокійно ставляться до цієї дивної пригоди, Боровий теж заспокоївся і запитав:

— А де ж мамонт, на якого ви полювали?

— Не могли ж ми притягти його на собі сюди! — засміявся Папочкін. — Ми забили його досить далеко звідси, в тундрі. Там було маленьке стадо на чотири голови, і нашому геологові здалека здалося, що це крутобокі базальтові горби! Але потім — о жах! — ці вулканічні горби почали бродити по тундрі, ха-ха-ха! До речі, де наш хобот? Ми принесли тільки хобот і хвіст. Не попсували б його собаки. Ходімо за ним!

Фотографування, вимірювання і опис носорога забрали більш як три години. І тільки після цього дослідники подумали, що пора відпочити. Снідаючи, вони згадали про двох товаришів і стривожилися, що їх так довго немає.

— З цим сонцем, що вічно стоїть у зеніті, рішуче втрачаєш будь-яке уявлення про час, — бурчав Боровий. — Вранці, опівдні, увечері — все те ж саме! День здається безконечним.

— Він тут справді безконечний, якщо сонце залишається в одному пункті небосхилу, — підтвердив Каштанов,

— Минулої, так званої, ночі світло все-таки послабло, — зауважив метеоролог. — Хоч ви схильні були пояснити це туманом, що погустішав, але я виходив з юрти приблизно опівночі, і звернув увагу, що туман був не густіший, ніж удень, а це дивне сонце світило значно слабше, і на його дискові начебто видні були великі темні плями.

— Це дуже інтересно! — вигукнув професор. — Чому ви не сказали нам про цей дивний новий факт?

— Дивних фактів тут не обберешся! Та я хотів перевірити себе, перш ніж говорити вам. Сьогодні біля полудня я знову спостерігав це божевільне світило і переконався, що темних плям немає. Я й думав, що вночі просто помилився.

— Я гадаю, — сказав Папочкін, — що з центральним тілом нашої планетної системи трапилась якась катастрофа, поки ми мандрували в тумані по Землі Нансена. Тому воно й опинилося в зеніті під 81° північної широти і світить цілу добу.

— Може наша Земля повернулася поступово так, що її північна полярна частина стала оберненою прямо до сонця?

— Це щось незрозуміле, — пробурчав Боровий. — Як міг без серйозних струсів, статися за короткий час такий значний похил земної осі?

— Ми могли й не помітити цих струсів у тумані серед льодів. Інакше я не можу пояснити собі цього дивного положення сонця, — обстоював своє Каштанов.

— А чому ви певні, що це світило, яке ми бачимо тепер, те ж саме, що його ми бачили востаннє над гребенем хребта Руського? — запитав Боровий.

— Що ж це може бути інше? — здивувався Папочкін.

— Чому не можна припустити з такою ж підставою, що місяць запалав знову або що в нашу планетну систему випадково залетіло нове самосвітне тіло і захопило за собою