Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

…Хлопець-раб кинувся на рогатого зі своїми ножами – пересилив усе ж таки свій страх, але демон зустрів його страшним ударом у живіт, і це вирішило справу, бо рогач на мить зупинився. Не знаю, чи влучив би я в нього під час руху – може, так, може, ні. Але в зупиненого поцілив: стрибнув і дав обома ногами в потилицю, так що на землю звалив, – лати аж загриміли.

На ноги я першим схопився, – все-таки оглушив його трохи. Пряжки, на які застібається обладунок, були ззаду, і латні рукавички (такою стукнеш – і булави не треба, – ось чому він без іншої зброї) зав'язані – йому хтось допомагав одягатися. Рубати ж голову неможливо: роги зросталися біля основи – шолом просто не потрібен. І я рубонув по середній застібці лат. Бив, утім, що було сил – надіявся, що прошибу. Ех, сюди б сокиру та двома руками!

Клинок не зламався – він вилетів із руків'я. Демон підводився, опираючись на землю руками. Як і слід було сподіватись, пластини панцира заходили одна на іншу, лежали нахлистом. Але я перерубав пряжку, верхня пластина від удару прогнулася, і розійшовся обладунок. Зовсім трохи, але мені вистачило – всадив з розвороту в цю щілину Приятелів кинджал. Я бачив, звичайно, що рогатий б'є ліктем, може, навіть устигав ухилитись, але тоді не встиг сам ударити. Так що отримали обидва, тільки рогатий випростався й заревів, а я полетів стрімголов і навіть ойкнути не міг.

Боги та демони, як ревла та звірюка! Саме в цю мить я зрозумів – не подумав, думати ніколи було, а зрозумів: це все-таки звір, а не гад. Хоча чимось на ящера скидається, але не тієї породи.

Перекладач. Тобто ссавець, а не рептилія.

Він ревів, і з пащі юшила кривава піна: я влучив у легеню – не жилець рогань, але до мене ще міг добратися! Двоє мене врятували: стрілок на дереві та Хазяйка. Арбалетник упорався з переляком, вистрілив, поціливши звірові в руку. Але не те важливо, куди влучив, а те, що монстр став крутити головою: не зрозуміє, хто це його й звідки. А я штовхаюся ногами й повзу вбік, – немає сил устати. І коли я був уже біля самих ношів, у голові пролунав її голос: «Хапайся за голоблю»] Я побачив, хоча бачити не міг – я очі не міг відірвати від чудовиська! – Пані впала на коліна, викинувши вперед руки. Я схопив кінець голоблі ношів, і вона сама собою переламалася біля самої стінки. Товста дубина залишилася в моїх руках. Звір підскочив до мене, цілячи вдарити зверху вниз своїм кулачищем, – тріснула б моя голова, як яйце! Але я встиг перший: ударив голоблею по ногах нижче лат. Так що він перекинувся на спину, а в спині стирчала зброя! Рогань смикнувся й затих. На ноги я зумів піднятися, тільки опершись на палицю, і тут мене Пані схопила за плечі.

– Куди поранений?

Відповідати не було сил, але й не треба було. Вона дивилася мені в голову і відчула мій біль. «У тебе зламані ребра, потерпи, вдома вилікую». – «Кого він хотів убити, тебе?» – «Гадаю, принца. Але ти правильно зробив, що втрутився».

Я почув стогін. Спочатку навіть здалося, свій власний. Ні, стогнав хлопчина той, з ошийником.

– Врятуй його! – я від хвилювання крикнув по-нашому. Пані нахилилася над ним, доклала вухо, пальці забігали по тілу.

Потім різко випросталася і крикнула в обличчя принцу, що підійшов:

– Коней!

Той не відразу відповів, і тоді Господиня ще піднесла голос:

– Він життя тобі врятував!

«Тобі», а не «Вашій милості» – я це якось відразу відзначив.

– Звичайно. – Мені здалося, що принц хотів додати щось на зразок «я не звик, щоб на мене кричали», але затнувся.

– Ти, ти, ти! На вулиці! Іменем короля забирайте будь-який віз і швидше сюди! А поки що, – принц повернувся до мене, – не годиться, щоб такий сміливий молодик залишався без зброї. – За цими словами він простягнув мені свою булаву.

«Стань на праве коліно, це посвячення в лицарі!» Я за все життя тільки й бачив одного лицаря. Південець, бував за морем, там його король посвятив. Він дуже пишався, а я чомусь нічого не відчув.

Мені довелося довго чекати, поки Пані поралася з пораненим. Нарешті Вона вийшла:

– Вибач, ребра твої відкладаються. Просто не зможу: сил не вистачить.

«Звичайно, я розумію. Тільки чи хлопець виживе?»

– Як тобі сказати…

«Невже буде калікою?»

– Ні-ні, цього не буде. За кілька днів зовсім одужає твій невільник.

Що Вона каже?

– А ти не зрозумів? Коли вас з ним на віз укладали, – я і правда їхав лежачи, як важко поранений, не хотів, але Вона наказала, – я звернула увагу принца, що в тебе тут, в Отері, немає людей…

Кольнуло мене при слові «людей», хоча насправді це звичайне: є невільники й у нас.

– Так що є в мого слуги свій слуга. Точніше, буде. До речі, тебе погодували?

– Я сказав, що ми з Тобою разом їсти будемо.

Пані хотіла щось сказати, та передумала.

Пані. Я звикла отримувати запрошення на вечерю у більш вишуканих висловах.

…Вечеряли ми, як Вона сказала, в «малій залі». Між двома високими шкіряними подушками маленький столик. Посуд срібний…

Пані. Цього я не наказувала. То слуги вважали, що він – мій наречений, так що зі шкури пнулися заради майбутнього господаря.

…Вино дивне, а м'ясо так приготовлено, що майже й жувати не треба.

Пані. Звичайні тефтелі – невже їх ніколи не готували в Замку? Не пам'ятаю.