Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс

Він зробив так, як замислив. Здивування було безмежним, коли він зрозумів, що з нічого створив той самий генератор Нескінченної Непередбаченості, над яким сушили толоки найкращі вчені.

Його подив не мав меж, коли одразу ж після нагородження призом Всегалактичного Фізичного Інституту за надзвичайну обдарованість його лінчував розлютований натовп іменитих учених, які нарешті збагнули, що єдине на світі, чого вони по-справжньому не терплять, так це обдарованість.

Розділ 11

Рубка корабля "Золоте Серце", захищена від неймовірного поля, виглядала, як будь-яка інша рубка звичайного корабля. Може, в ній було трохи чистіше. Екіпаж навіть не встиг познімати чохли з усіх крісел. Кабіна мала овальну форму і була за розмірами така, як невелика банкетна зала. Але це не був правильний овал – лінії білих стін були непристойно зламані й викривлені. Безперечно, виконати кабіну в традиційних пропорціях трьох вимірів було б набагато простіше, але дизайнери поставили перед собою іншу мету. Корабель, який було обладнано незвичайним двигуном, повинен мати незвичайні форми. Великі відеоекрани, штурманський пульт, шафи з комп’ютерами – все мало функціональну спрямованість.

У одному з кутків сидів робот, його бездоганно начищена металева голова нерухомо лежала на до блиску начищених колінах. Він був новісінький. Не зважаючи на ідеальні обриси і лоск, створювалось враження, що різні частини його людиноподібного тіла були нещільно підігнані. Насправді ж вони були підігнані чудово, але здавалося, що їх можна приладнати краще.

Зафод Бібльброкс міряв кабіну нервовими кроками. При тому він встигав любовно гладити лискучі прилади незрозумілого призначення й удоволено хихотів.

Тріліан схилилась над однією з панелей управління й зчитувала цифри, її голос, посилений мікрофоном, лунав по усьому кораблю.

– Один до п’яти. Ймовірність збільшується.., – говорила вона. – Один до чотирьох. Збільшення триває... Один до трьох... двох... Ймовірний фактор – одиниця. Реальність відновлено, повторюю, реальність відновлено. – Вона відклала мікрофон, тоді передумала і з легкою посмішкою додала, – якщо ви тепер чимось стурбовані, це ваші особисті проблеми. Можете розслабитися. Ми висилаємо пошукову партію.

– Хто це, Тріліан? – вибухнув Зафод.

Тріліан повернулася разом із кріслом і знизала плечима.

– Якісь хлопці теліпались у відкритому космосі, – відповіла вона, – в секторі ZZ 9 Подвійної альфа Z.

– Гаразд, це дуже шляхетно з твого боку, Тріліан, – сказав Зафод кислим тоном, – але де тут здоровий глузд? За цих складних обставин, коли ми даємо драла з усіх ніг, а добра половина поліцейських усієї Галактики наступає нам на п’яти, ми знаходимо час, щоб підбирати якихось там волоцюг. Красивий жест і не більше...

Він нервово постукував по пульту. Тріліан обережно відвела його руку, щоб він не натиснув на якусь кнопку. Не зважаючи на визначні якості, притаманні Зафоду – напористість, відвага, зарозумілість, – руки в нього були невдатні до техніки, і він легко міг знищити корабель одним незграбним рухом. Віднедавна Тріліан почала підозрювати, що єдина причина його на диво вдалої кар’єри – те, що він ніколи не зважає на наслідки.

– Зафоде, – сказала вона терпляче, – вони перебували у відкритому космосі без скафандрів... Ти ж не побажав би їм смерті.

– Ну, знаєш... ні. Не такої смерті, але ж...

– Що? Не такої смерті? А чого ж? – Тріліан похилила голову набік.

– Можливо, їх підібрав би хтось інший.

– Еге ж, ще секунда – Друга, і вони б перетворились на дві бездиханні крижинки.

– Якщо подивитись на проблему ширше, то вона виявиться не такою й важливою.

– І ти міг би спокійно жити, коли б вони загинули?

– Але послухай... Не так вже й спокійно, але...

– Та це не має значення, – обірвала його Тріліан і повернулась до пульта. – Однаково я тут ні при чім.

– Як це? А хто ж?

– Корабель.

– Га?

– Так, корабель. Він сам їх підібрав.

– Що?

– Поки не вимкнувся Двигун Непередбаченості.

– Але це неможливо!

– Можливо, Зафоде. Просто неймовірність була дуже висока.

– Хіба що так.

– Гаразд, Зафоде, – сказала Тріліан примирливо. – Не хвилюйся. Усе нормально. Зараз ми вишлемо за ними робота й усе з’ясуємо. Гей, Марвіне!

Робот підвів голову, обвів посоловілим поглядом рубку. Тоді з величезними зусиллями звівся на ноги. Сторонньому спостерігачеві його вчинок видався б героїчним. Він важко перетнув кімнату й зупинився перед Тріліан, дивлячись через її ліве плече кудись удалину.

– Як на мене, то ви повинні знати, що я дуже погано себе почуваю. У мене депресія, – пробурмотів він безнадійним металевим голосом.

– Боже! – буркнув Зафод і опустився в крісло.

– Нічого, – підбадьорила його Тріліан, – ми дещо придумали. Це розвіє тебе.

– Безнадійно, – прогугнявив Марвін, – у мене винятково великий обсяг пам’яті.

– Марвіне! – Тріліан почала втрачати терпець.

– Гаразд, – сказав Марвін. – Що накажете?

– Збігай до виходу номер два і приведи цих хлопців сюди. Він вагався близько мілісекунди, потім мовив із ледь відчутним (причепитись було ні до чого) тоном презирства і відрази до всього роду людського.

– Усього лишень?

– Так, – сказала Тріліан твердо.

– Я щасливий, – мовив уїдливо Марвін.

– Ніхто не просить тебе стрибати з радощів, – вигукнув Зафод, рвучко підводячись із крісла. – Роби, що тобі кажуть.

– Добре, – відповів Марвін голосом надтріснутого дзвона, – я зроблю це.

– Чудово, – гаркнув Зафод, – дуже люб’язно з вашого боку. Марвін повільно повернувся до Зафода і звів на нього червоні трикутники безмежно сумних очей.

– Я вас не образив часом? – запитав він.

– Ні, Марвіне, аніскільки, – відповіла замість Зафода Тріліан, – усе гаразд...

– Я дуже засмучусь, коли дізнаюсь, що мимоволі образив вас.

– Нічого, нічого, не турбуйся, – Тріліан не давала Зафодові розкрити рота, – усе добре, навіть чудово.

– Ви переконані? – недовірливо